Ми пройшли повз охорону біля брами і вийшли на вулицю. Там чекав молодий чоловік, Бос, що звертався до демонстрантів. Якимсь чином йому вдалося уникнути арешту, і тепер він стояв, притулившись до дерева, курив сигарету і, жодних сумнівів, чекав на Даса, тож неабияк здивувався, побачивши поруч із ним нас. Він загасив сигарету, жбурнув недопалок у канаву і підійшов.
Дас повернувся до Не Здавайся:
— Здається, мені не потрібно представляти тебе Суббашу.
Не встиг Не Здавайся і рота розкрити, а Бос уже потискав йому руку.
— Оце так! Це ж Сурендранат-да,— іронічно промовив він, додавши до імені частку, яка нібито мусила вказувати на повагу.— Раніше мені здалося, що я упізнав твоє обличчя. Не кажи, що ти нарешті вирішив приєднатися до боротьби.
— Ще ні, Суббаш-бабу,— відповів Не Здавайся.— Дозволь представити мого старшого офіцера, капітана Віндгема.
Молодий індус обернувся до мене і простягнув руку.
— Бос,— відрекомендувався він.— Суббаш Бос. Приємно познайомитись, капітане.
— Вам не було б так приємно, якби ви чули, що повідомив нам капітан,— утрутився Дас.— Від завтра Конгрес волонтерів — заборонена організація; вас, мій друже, можуть заарештувати.
— Як мило,— саркастично промовив Бос.— Саме вчасно. Я в Калькутті вже кілька місяців, і заарештували всіх, крім мене. Якщо чесно, почуваюся просто ніяково. Цікаво, куди ж мене посадять? Я так розумію, що всі в’язниці Індії вже мало не лускаються.
— Бірма завжди під рукою,— підказав я.
Даса мій коментар дуже потішив, і він розреготався, але дуже скоро зігнувся в черговому нападі кашлю. Бос поклав руку на плече старому, щоб його підтримати.
— Мушу вибачитись,— сказав Дас, коли напад минув.— Як бачите, капітане, зимна погода зіграла зі мною злий жарт.
Поруч зі мною знервовано засовався Не Здавайся.
— Можна вас дещо попросити, каку?— сказав він.— Робіть те, що мусите, але, будь ласка, не напрошуйтесь на арешт. Ваше здоров’я вже не те, що раніше, а центральна в’язниця Калькутти чи каземат у Бірмі — не те місце, звідки повертаються міцнішими.
Дас поклав руку на плече Не Здавайся.
— Людина не може обманути свою долю, Сурене. Якщо мені судилося бути заарештованим, то так і буде.— Не Здавайся хотів було заперечити, але Дешбандху продовжив: — Але я прислухаюсь до твоєї поради, якщо і ти на мою зважиш. Сходи до батьків. Мати сумує за тобою — і твій батько, він такий же упертий, як і ти, але я його знаю, він також гостро відчуває твою відсутність.
Шість
як він відреагував?
Таггарт стояв, повернувшись до нас спиною, зціпивши руки позаду, і дивився крізь вікно кабінету на місто внизу.
— Він сказав «дякую»,— відповів я.
— Невже? — Таггарт повернувся до нас.
— Приблизно. А ще він попросив передати вам свої вітання.
Приховати хворобливу посмішку комісарові не вдалося.
— Авжеж, попросив. Більше він нічого не казав?
— Він вважає, що заборона волонтерів — небезпечний хід, сер,— вступив Не Здавайся.
— Так і сказав, сержанте? — скептично гмикнув Таггарт.— І чому б це?— Його тривожить, що без них демонстрації вийдуть з-під контролю. Він не думає, що у нас вистачить людей підтримувати порядок.
Думка була слушною, але мені не подобалася сама ідея того, що закон і порядок впроваджуватиме хтось, окрім поліції.
Таггарт підійшов до свого крісла і сів за стіл.
— От нахабство. Він не проти продемонструвати світові, що ми не спроможні підтримувати спокій у цьому місті. Якби не його витівки, тут нічого б не загрожувало спокою.
— Боюся, він про це іншої думки, сер,— не погодився Не Здавайся.
— Так,— зітхнув Таггарт,— звісно, іншої. Питання в тому, чи послухає він нас.
Ми з Не Здавайся перезирнулися.
— Сумніваюся, сер,— сказав я.
— Краще б послухався,— відповів Таггарт.— Заради нас усіх.
Закінчилася зустріч якось швидко: комісар укотре закликав мене пригадати мій досвід роботи у спеціальному відділенні в Лондоні та у військовій розвідці під час війни у Франції і вирахувати, що саме планує робити далі Дас, а тоді перешкодити йому це зробити. Я міг би завважити, що ворожіння — не зовсім те, чого я навчився в Скотланд-Ярді та траншеях, і вистежування кремезних ірландців та виловлювання німецьких шпигунів не дуже допоможе проникнути в найпотаємніші думки хитрого старого індійського адвоката з поганим здоров’ям, але навряд чи це щось змінило б. У такому гуморі Таггарт лише відмахнувся б від цього, як від банальної відмовки.
Отже, отримавши завдання, яке неможливо виконати, ми з Не Здавайся повернулися до мого кабінету зализувати рани і думати, як краще вчинити. Догана — як вода, завжди тече вниз; Таггарт виплеснув своє розчарування на мене, я ж своє — на Не Здавайся.
— Мені байдуже, що ви робитимете,— заявив я.— Пригадайте всі послуги, які ви комусь зробили, поговоріть з усіма, з ким потрібно, від батька до Дасової пралі, якщо знадобиться, але дізнайтеся, що він планує.
Вираз сержантового обличчя не дуже відрізнявся від моєї мини, коли я отримав такий же сміховинний наказ від Таггарт. Але він усе ж таки зробив кілька нотаток у своєму жовтому записничку, вибачився і вийшов.
У голові бухкало. Я поглянув на годинник. Лише третя минула. Останнім часом сил у мене вистачало лише на півдня.
Я влаштувався на кріслі і спробував сконцентруватися на роботі. Дізнатися про плани Даса я не здатен, та можу хоча б поміркувати, що сталося з тілом китайця в опійному притоні.
Далеко в цьому напрямку я не просунувся, бо задзеленчав телефон. Напевно, Не Здавайся телефонує повідомити, що здогадався, яким буде наступний крок Даса, або, ймовірніше, поставити якесь дурне питання.
Я підняв слухавку.
— Семе?
Жіночий голос; не чув його уже кілька місяців.
— Енні? — відповів я.— Чим зобов’язаний такому задоволенню?
— Я ж вам не докучаю, ні?..— Голос її обірвався.
— Аж ніяк,— запевнив я.— Усе гаразд?
Не дуже проникливе питання, як на детектива. Щось таки сталося. Інакше вона б не зателефонувала. На мить єдиною відповіддю було потріскування. Тоді вона відповіла.
— Дещо сталося, Семе.
Пів години по тому я був уже в Аліпурі, серед бульварів та бунгало Білого міста. У цій частині Калькутти важко було сказати, що більшу частину міста лихоманить уже майже рік. Можливо, трава на якомусь лужку і була на пів дюйма вищою, ніж зазвичай, або один-два особняки не підфарбували після злив серпневого сезону дощів, але цього можна було очікувати. Останнім часом страйкувало стільки місцевих, що знайти потрібну людину було доволі важко. Щоправда, на початку року було ще гірше, коли кожен індус разом зі своїм собакою відгукнувся на заклик Магатми й пішов страйкувати.
«Хартал» — ось як вони це називали. Та виявилося, що хартали підкоряються законам Ньютона. Бо на кожну дію знаходиться протидія. За кожен недоглянутий квітник робітник не отримав платні, а його родина наблизилася до злиднів та голоду. Страйки, як і війна,— кампанія на виснаження, і врешті-решт порожній живіт перемагає політику. З часом робочі, садівники, дверники, залізничники та більшість інших повернулися на свої посади, і будинки Аліпуру знову засяяли під зимовим сонцем за добре доглянутими живоплотами.
Водій зупинився на узбіччі біля будинку Енні. Залізна брама була зачинена, поруч сидів її дверник, огрядний молодик з виглядом опасистого херувима і з таким же бажанням працювати на обличчі, яке буває у лінивців. Зазвичай підняти його з обшарпаного стільця і змусити рухатись швидше за равлика можна лише з допомогою потоку лайки або стихійного лиха, але сьогодні він підскочив зі стільця, як вгодований хорт із загону. Знайшовши у зв’язці на поясі потрібний ключ, він відімкнув браму, широко її розчахнув і помахав, щоб ми заїжджали на всипану гравієм доріжку завдовжки з Суецький канал, у кінці якої височів будинок Енні. З гарними зеленими віконницями та рожевою бугенвілією, що плелася білими стінами, він вважався б мальовничим, але не сьогодні. Бо парадні двері були замазані червоною фарбою.