А ще Люк тримав Бо. Чи справді він носив її на руках кожну хвилину, коли вона не спала, в ці дні? Бо ж саме так я їх пам’ятаю. Думаю, на неї вплинула атмосфера в домі, вона сумувала за мамою і починала плакати, якщо її садили.
А я чіплялася за Метта. Я тримала його за руку, або рукав, або кишеню джинсів, за будь-що, за що можна було вхопитися. Мені було сім, я вже мала перерости таку поведінку, але не могла з собою нічого вдіяти. Пам’ятаю, як він ніжно розчіпляв мої пальці, коли йому було треба сходити в туалет, зі словами: «Просто почекай, Кейт. Дай мені хвилинку». А я стояла біля зачинених дверей у ванну, питаючи тремтячим голосом: «Ти скоро?».
Не можу уявити, якими ті перші дні, певно, були для Люка й Метта: готування до похорону й телефонні дзвінки, візити сусідів і пропозиції допомогти, породжені добрими намірами, буденні справи – догляд за Бо і мною. Розгубленість та тривога, вже не кажу про скорботу. Про неї, звісно, ніхто не говорив. Ми були дітьми своїх батьків, як-не-як.
Декілька телефонних дзвінків надійшли з Ґаспé та Лабрадору, від різних родичів. Хто не мав свого телефону, телефонували з будок у найближчому місті, й було чути, як монетки дзенькають, впавши у скриньку, і важке дихання того, хоч хто б там був, не звиклого до телефонів і точно не до дальніх дзвінків у моменти лиха, який старався надумати, що б його сказати.
– Це дядько Джеймі, – лунає завивання вітру з пустищ Лабрадору.
– Ой. Так. Добридень, – каже Люк.
– Телефоную з приводу твого батька й матері, – він мав чудові легені, дядько Джеймі. Люк був змушений забрати слухавку від вуха, а ми з Меттом чули дядька з іншого краю кімнати.
– Так. Дякую.
Тяжка свистяча тиша.
– Я з Люком розмовляю? Найстаршим?
– Так, це Люк.
Знову тиша.
Люкові слова звучать швидше втомлено, ніж знічено:
– Спасибі, що подзвонили, дядьку Джеймі.
– Еге. Ну. Такий жах, хлопче. Такий жах.
Здавалося, основне, що вони хотіли донести – нам не треба хвилюватися про майбутнє. Родина дасть усьому лад і про все подбає. Нам не треба хвилюватися. Тітка Енні, одна з батькових трьох сестер, приїде і буде з нами, щойно зможе, хоч, швидше за все, до похорону не встигне. Не страшно, якщо ми побудемо самі декілька днів?
Мені пощастило, бо я була занадто мала, щоб розуміти підтекст таких дзвінків. Усе, що я знала – вони тривожили Люка і Метта; хоч хто б із них підіймав слухавку, потім стояв і втуплювався у телефон. Люк мав звичку, коли схвильований, проводити руками по волоссю, тож у дні та тижні після аварії його волосся було схоже на добре зоране поле.
Пам’ятаю, як мене, доки я спостерігала, як Люк у нашій з Бо кімнаті копирсався в комоді, шукаючи чистий одяг для малої, раптом проймало розуміння, що я більше його не знаю. Він уже був не той, що кілька днів тому: напівзухвалий, напівзбентежений хлопець, що заледве пробився до педагогічного коледжу, – і я не мала певності, хто він був. Я не усвідомлювала, що люди можуть змінюватися. До того часу я не усвідомлювала, що люди можуть помирати. Принаймні, не ті люди, яких любиш і потребуєш. Про смерть узагалі я знала, але ніколи з нею не стикалася. Я й не уявляла, що таке могло статися.
Похоронну церемонію влаштували на подвір’ї церкви. Стільці принесли з недільної школи і поставили акуратними рядами поряд із двома порожніми могилами. Ми вчотирьох мали місця в першому ряду й намагалися сидіти так, щоб стільці не хиталися на висушеній землі. Чи, швидше, на стільцях сиділо нас троє; Люк тримав Бо, що смоктала великий палець, на колінах.
Пам’ятаю, як почувалася дуже неприємно. Стояла страшенна спека, та Люк із Меттом були перейняті потребою зробити все як слід, отож ми всі надягли найтемніше, що мали: я – зимову спідницю й светра, Бо – торішню фланельну сукню, дуже замалу. Хлопці одягли темні сорочки й штани. Ми вчотирьох блищали від поту ще задовго до того, як почалася служба.
Усе, що я пам’ятаю про сам похорон – було чути, як декілька людей шморгали носами, а мені не можна було озирнутися і подивитися, хто саме. Думаю, невір’я захищало мене від реальності того, що відбувалося. Я не могла повірити, що мої мама й тато лежали в отих двох ящиках біля могил і, певна річ, не могла повірити, що, навіть коли й так, то люди опустять їх у землю і закопають, і вони ніколи не зможуть звідти вибратися. Я тихо сиділа поряд з Люком і Меттом, а тоді стояла поряд з ними, тримаючи Метта за руку, коли труни опустили в землю. Метт тримав мене за руку дуже міцно, я це пам’ятаю.