А тоді все наче закінчилося, хоча насправді – ні, бо кожен мешканець села мав висловити нам співчуття. Більшість із них, власне, нічого не говорили, вони просто проходили повз нас і кивали, або гладили голівку Бо, але все одно це забрало багато часу. Я стояла поруч з Меттом. Декілька разів він зиркав на мене і всміхався, хоча його усмішка була просто гримасою. Бо дуже добре поводилася, хоч і розчервонілася через спеку. Люк тримав її на руках, а вона прихиляла голівку до його плеча й оглядала всіх навколо, тримаючи в роті великого пальця.
Саллі Маклін підійшла однією з перших. Вона була серед тих, хто плакав – було видно по лицю. Вона не глянула ні на мене, ні на Метта, але звернула заплакане обличчя до Люка і хрипло прошепотіла: «Мені так шкода, Люку». «Дякую», – відповів він.
Вона дивилася на нього, її губи тремтіли від співчуття, але підійшли її батьки, тож Саллі більше нічого не сказала. Містер та місіс Маклін були маленькі, сором’язливі, тихі люди, зовсім не схожі на свою дочку. Містер Маклін відкашлявся, але промовчав. Місіс Маклін усім нам нещасно всміхнулась. А тоді містер Маклін знову відкашлявся і промовив до Саллі: «Нам уже краще йти, доню», – але вона тільки глянула на них докірливо і не зрушила з місця.
Далі підійшов Келвін Пай, ведучи перед себе дружину та дітей. Келвін Пай був фермер, на якого працювали Люк і Метт улітку, озлоблений на вигляд чоловік. Він мав налякану дружину на ім’я Еліс, яку жаліла наша мама. Я ніколи не знала напевно, чому саме. Вона просто час від часу казала: «Бідолашна та жінка».
Мама жаліла і його дітей теж. Найстарша була Мері, торік ще Меттова однокласниця зі старшої школи, яка покинула навчання, бо мусила допомагати вдома, а найменша – Розі, семи років, моя однокласниця. Хлопцеві, Лорі, виповнилося чотирнадцять, він мав ходити до старшої школи, але дуже багато пропустив занять через роботу на фермі, тож усе ніяк не міг закінчити восьмий клас. Обидві дівчинки були бліді й знервовані, як і їхня матір, а Лорі – точна копія містера Пая. Він мав таке ж худе, кістляве обличчя і темні, сердиті очі.
Містер Пай сказав: «Співчуваємо вашій втраті», а місіс Пай додала: «Так». Ми з Розі переглянулися. Розі мала такий вигляд, ніби щойно плакала, але такий вигляд вона мала завжди. Лорі втупився поглядом у землю. Думаю, Мері хотіла щось сказати Меттові, але містер Пай відвів їх убік.
Підійшла міс Керрінгтон. Вона була моя вчителька, і навчала також Люка й Метта. Державна школа мала тільки одну кімнату, отож вона навчала всіх, аж доки учні не переходили до вищої школи в місті або йшли працювати на батьківських фермах. Вона була молода й доволі мила, але дуже сувора, і я її побоювалася. Вона промовила: «Що ж, Люку. Метте. Кейт». Її голос дрижав й вона більше нічого не сказала, тільки злегка нам всміхнулася і погладила ніжку Бо.
Далі були лікар Крістоферсон та його дружина, а потім – четверо чоловіків, яких я не знала і які виявилися колегами батька з банку, а потім – по одному, по двоє, цілими сім’ями, всі люди, яких я знала від народження, засмучені на вигляд, й усі казали: «Якщо ми чимось можемо допомогти…» до Люка й Метта.
Саллі Маклін й далі стояла так близько до Люка, як могла. Коли люди висловлювали співчуття, вона опускала погляд додолу і час від часу підходила ближче до Люка й щось шепотіла. Якось я почула, як вона запитала: «Хочеш, я потримаю твою сестричку?», а Люк відповів: «Ні», і міцніше вхопився за Бо. За хвилину він промовив: «Дякую, але вона в порядку».
Місіс Стенович підійшла однією з останніх, і я дуже чітко пам’ятаю, що вона сказала. Вона плакала спочатку, плакала й тепер. Місіс Стенович була велика м’яка жінка, що на вигляд наче не мала кісток, і весь день говорила з Господом, а не тільки проказувала молитви й подяку за столом, як усі ми. Якось Метт сказав, що вона несповна розуму, як усі євангелісти, за що батьки заборонили йому заходити в їдальню цілий місяць. Якби він просто сказав, що вона несповна розуму, то йому б за це не перепало. Він втрапив у халепу саме через зневагу до її вірувань. Толерантність до різних релігій була кредо нашої родини, а той, хто його порушував, робив це на свій страх і ризик.
Хай там як, а вона підійшла до нас і глянула на кожного по черзі, доки сльози котилися її щоками. Ми не знали, куди дивитися. Містер Стенович, якого називали Базікалом, бо він ніколи й слова не проронив, кивнув Люку й Меттові й швидко втік назад у вантажівку. На мою тривогу місіс Стенович раптом притисла мене до своїх здоровенних грудей і сказала: «Кетрін, люба, сьогодні велика радість буде на небесах. Твої батьки, Царство Небесне дорогеньким їхнім душам, відійшли, щоб возз’єднатися з Господом нашим, і воїни небесні зрадуються, вітаючи їх. Тяжко, пташечко, але подумай, який щасливий буде Господь!»