Отож, я ухилялася від відповіді.
– Я ж тобі вже мало не все розповіла.
– Та ти не розповіла майже нічого. Я знаю, як тебе звати, і те, що ти приїхала звідкись із півночі. Здається, оце й усе.
– Що ще ти хочеш знати?
– Усе, – відповів Деніел. – Розкажи мені все.
– Отак відразу все?
– Почни з початку. Ні, почни з того, що було перед початком. Почни з того, звідки ти.
– Почати з Кроу-Лейку?
– Так. Як воно було – рости в Кроу-Лейку?
– Добре, – сказала я. – Було добре.
Деніел почекав. Через хвилину він промовив:
– У тебе просто талант розповідати, Кейт. Талант.
– Ну я не знаю, що тобі буде цікаво почути!
– Усе. Містечко було великим? Скільки людей там жило? Який великий був центр? Чи була там бібліотека? А «Дейрі Квін»4? А пральня?
– Ой, ні, – відповіла я. – Ні-ні. Був магазин. Центру не було. Був магазин і церква. І школа. І ферми. Переважно ферми.
Він схилився над кавою, намагаючись уявити почуте. Деніел високий і худий, і він трохи сутулиться через те, що днями вдивляється в мікроскопи. За такого життя прізвище Крейн5 трохи невдале, і можна подумати, що його студенти насміхаються з нього, але, насправді, – ні, не насміхаються. Його вважають найкращим лектором на факультеті. Я думала прокрастися до нього на лекцію і подивитися, як йому це вдається, але так і не наважилась. Якщо говорити про читання лекцій, то мене вважають трохи нудною.
– Усе так по-старосвітськи, – сказав він.
– Не по-старосвітськи, – заперечила я. – Там і досі так, більш-менш. І таких місць багато. Вони вже не так ізольовані, бо дороги кращі й машини кращі. Струан лише за двадцять миль. Колись двадцять миль вважали довгою дорогою. Тепер це дрібниця. Ну, крім як узимку.
Він кивав, і далі намагаючись це уявити. Я запитала:
– Хіба ти не бував на півночі?
Він замислився.
– У Беррі. Я бував у Беррі.
– Беррі! Боже правий, Деніеле! Беррі не на півночі!
Чесно кажучи, я була вражена до глибини душі. Він такий ерудований, він бував усюди. Все його дитинство минуло в пакуванні та розпакуванні валіз, бо хтось із батьків погоджувався рік викладати то тут, то там. Він рік жив у Бостоні й рік – у Римі, рік у Лондоні, рік у Вашингтоні, й рік в Единбурзі. І виявити таку неймовірну діру в його обізнаності з географією власної країни! Це ж не те, щоб він був єгиптолог і провів своє життя, повзаючи по гробницях, – він мікробіолог. Науковець, що займається природничою наукою! Біолог, що ніколи не бував на своєму задньому дворі.
Я була так вражена, що, напевно, забула про свою стриманість, бо почала розказувати йому все про Кроу-Лейк, про те, як там узагалі нічого не було, справжня дика природа, доки лісозаготівельні компанії не почали торувати собі шлях на північ; як вони проклали дорогу аж до невеличкого блакитного клаптика води, який назвали Кроу-Лейк, і як свого часу тією дорогою приїхало троє молодиків. Троє молодиків без цента в кишені, яким смертельно набридло працювати на чужих фермах, і вони хотіли мати свої. На трьох вони мали троє коней, вола, поперечну пилку й інші різні інструменти, тож об’єднали сили й почали розчищати собі землю. Ця земля була коронна – вони взяли собі по п’ятдесят акрів – і тому, що містилась якраз там, де козам роги правлять, а уряд хотів, щоб там хтось поселився, дісталася їм безкоштовно. Вони для початку розчистили собі по акру й побудували грубі дерев’яні халупи, по одній на кожного. Потім вони повернулися, по черзі, на південь, до Нью-Ліскерда, знайшли собі дружин, по одній на кожного. І привезли своїх дружин до цих халуп.
– Чотири стіни і дах, – розказувала я Деніелові. – Земляна підлога. Отакі були халупи. Вода – принесена у відрі з річки Кроу. Оце було дійсно по-старосвітськи.
– А чим вони харчувалися? До того, як стали щось вирощувати.
– Привозили їжу конем і возом. Разом з дров’яними печами, умивальниками, ліжками й усім іншим. Потроху за раз. І вони продовжували очищати землю, потроху за раз. Очищення землі забирає роки. Покоління. Воно триває й досі.
– І їм усім це вдалося? Вони облаштували собі ферми?
– Звісно. Ґрунт там не такий поганий. Не чудовий, але досить родючий. І короткий посівний період, звісно.