– Ось вона, – прошепотів Метт.
А Бо підстрибнула від захвату, наступила на звислий кінець свого підгузка, і впала у воду.
На зворотному шляху вздовж залізничних колій ми зустріли Мері Пай, що несла в кожній руці по сумці з продуктами. Ферма Паїв стояла далеко за гравійними кар’єрами – взагалі, земля, де були кар’єри, належала їм, а до магазину Маклінів через колії лежала найкоротша дорога. Метт уповільнив ходу, коли вона йшла повз нас, і Мері уповільнила теж, потім зупинилась і пропустила нас.
– Привіт, Мері, – сказав Метт, трохи переміщаючи Бо на плечах.
– Привіт, – відповіла Мері знервовано.
Вона подивилася повз нас у напрямку ферми, ніби боялася, що батько в пориві гніву прийде доріжкою від кар’єрів, щоб вичитати їй. Мама колись сказала, що Мері – єдина нормальна людина з усієї бідолашної родини, але, як на мене, вигляд вона мала такий же нервовий, як і всі інші. Вона була маслакувата, на вигляд здорова, але бліда, з ореолом гарного світлого волосся і широкими стривоженими очима. Вони з Меттом, певно, досить добре знали одне одного чи, принаймні, досить довго. Мері була на рік старша, але Метт перескочив на рік уперед, тож вони вчилися в одному класі. А ще вони бачилися, хоч і на відстані, коли Метт працював у її батька.
Цього разу вони після похорону зустрілися вперше, і обидва, здавалось, не знали, що сказати. Я не могла зрозуміти, чому вони повинні були щось говорити. Я втомилася і хотіла додому.
– Бо рибалила, – нарешті промовив Метт, хитнувши назад головою.
Мері подивилася на Бо, наскрізь мокру і вкриту ставковими водоростями, і непевно всміхнулася. Потім вона знову подивилася на Метта, зашарілася і квапливо сказала:
– Мені… мені дуже шкода твоїх батьків.
– Ага, – відказав Метт. – Дякую.
– Ти знаєш… ти знаєш, що ви будете робити? Що буде далі?
– Ще ні. Нам треба дізнатись… – Він замовк, і хоч я й не дивилася на нього, але знала, що він кивнув на мене.
– А-а, – сказала Мері. – Хай там як, мені щиро шкода.
Ми постояли ще хвилину, а тоді Мері подивилася на Бо й на мене і неясно всміхнулась.
– Ну, бувайте, – промовила вона.
Ми пішли. Я подумала: що буде далі? Щось іще має статися? Чого він ще не знає? Що буде далі? Щось таке погане, що він не захотів говорити про це при мені.
Ми йшли доріжкою, що вела від колій до лісів. Коли ми дійшли до них і крокували, захищені темним усамітненням дерев, я спробувала його запитати. Відкрила рота, але потреба не знати переважила потребу знати, і я нічого не змогла сказати. Тоді заціпеніння мозку вплинуло на ноги, і я спіткнулася. Метт озирнувся і глянув на мене.
– Щось потрапило в черевика?
Я запитала:
– Що вона мала на увазі? – і почала судомно дихати.
– Хто?
– Мері. Коли запитала тебе, що буде далі. Що вона мала на увазі?
Якусь хвильку Метт не відповідав. Бо перебирала його волосся, підіймаючи довгі пасма, мугикала. Його сорочка була мокра, вкрита водоростями, як і Бо.
Я сказала: «Що вона…» – а потім відразу заплакала, стоячи на доріжці, випрямившись, тримаючи руки вздовж тіла. Метт зняв Бо, опустився на коліна і взяв мене за плечі.
– Кейті! Кейті, що таке?
– Що вона мала на увазі? Що буде далі? Що вона мала на увазі?
– Кейті, все буде добре. Про нас подбають. Тітка Енні цим займається.
– Що вона мала на увазі? Ти сказав, що ще не знаєш. Чого ти ще не знаєш?
Він глибоко вдихнув і видихнув.
– Справа в тому, Кейті, що ми не зможемо тут залишитись. Нам доведеться поїхати звідси і жити з родиною.
– Хіба тітка Енні приїхала не для того, щоб жити з нами?
– Ні. Вона не може. Їй треба доглядати за батьками і працювати на фермі. В неї занадто багато справ.
– Тоді до кого? До кого ми поїдемо?
– Я ще не знаю. Саме цього я ще не знаю. Але, хай там як, усе буде гаразд. Вони будуть добрі. В нашій родині всі добрі.
– Я хочу жити тут. Я не хочу звідси їхати. Я хочу, щоб ви з Люком дбали про нас. Чому ви з Люком не можете дбати про нас?
– Для того щоб дбати про когось, потрібні гроші, Кейт. Нам не буде за що жити. Слухай, тобі не треба хвилюватися. Все буде добре. Саме для цього тітка Енні тут. Щоб усе влаштувати. Все буде добре. От побачиш.
Люк і тітка Енні повернулися з міста щойно по п’ятій. Тітка попросила нас зібратися й сісти у вітальні, що ми й зробили, всі, крім Люка, який стояв і дивився у вікно на озеро. Тітка Енні сіла на стільця і випрямилась, розповіла нам таке.
Що наш батько залишив нам грошей, але небагато.
Що з кабінету юриста вона зателефонувала іншим членам родини, й було погоджено, що Люкові варто поїхати до педагогічного коледжу, як і планувалося. Для цього доведеться витратити майже всі гроші, але всім здається, що це саме те, чого б хотіли наші батьки.