А коли справа дійшла до решти нас… Тут тітці Енні, з усією її рішучістю, було важко говорити. Вона дивилася то вбік, то назад, її погляд переходив від Метта до мене, і нарешті зупинився на Бо… Коли справа дійшла до нас, на жаль, жодна з різних сімей, що належали до нашої родини, не виявилася у змозі взяти до себе трьох дітей. Насправді фінансові обставини виявилися такими, що ніхто з них не міг собі дозволити взяти навіть двох. Тому для того щоб ми з Бо могли залишатися разом, вирішили, що Метт, якщо захоче, повернеться з тіткою на ферму. Там він буде цінним помічником, зароблені ним гроші витрачатимуть на його сестер. Люк, на що сподіваються, зможе вносити свій вклад, щойно закінчить навчання і знайде роботу. А до того часу Меттові заробітки, плюс внески від інших членів родини дадуть змогу тітці Емілі та дядькові Єну, що живуть в Рів’єр-дю-Лю і мають своїх чотирьох дітей, взяти нас із Бо.
Глава 5
Нині ми постійно бачимо, як страждають діти. Дивимося на війни й голод просто зі своїх віталень, і майже щотижня нам показують фотографії дітей, що пережили неймовірну втрату й страхіття. Найчастіше на вигляд вони дуже спокійні. Ви бачите, як вони дивляться в камеру, просто в об’єктив, і, знаючи, що вони пережили, очікуєте розпізнати в їхніх очах жах чи скорботу, але часто там не розгледіти емоцій. У цих дітей такий байдужий вигляд, що легко можна припустити – відчувають вони небагато.
Хоч я аж ніяк не прирівнюю пережите до страждань тих дітей, та пам’ятаю, що почувалася так, як вони виглядають. Пам’ятаю, як Метт говорив до мене – інші теж, але переважно Метт, і неймовірні зусилля, яких доводилося докладати, навіть для того щоб почути, що він говорить. Мене так переповнювали неконтрольовані емоції, що я нічого не відчувала. Ніби була на морському дні.
– Кейт?
Я дивилась на його коліна. Мої були худі, засмаглі й горбисті. Меттові ж, що виглядали з-під шортів, принаймні вдвічі товщі.
– Кейт?
– Що?
– Ти слухаєш?
– Так.
– Подивися на мапу. Це недалеко, бачиш? Я зможу тебе провідувати. Це ж не так далеко. Бачиш?
Його коліна вкривало менше волосся, ніж стегна чи гомілки, і шкіра на них була інакша. Зморщена, бо він нагнувся. На моїх колінах волосся не було зовсім, а зморшки – менші.
– Кейт, подивися сюди.
Ми тут проводили багато часу, сидячи на канапі. Метт із Люком знову працювали на фермі містера Пая, але вечорами він брав мене до ставків, а якщо йшов дощ чи вже було запізно йти, то сидів зі мною і розказував, яким буде наше нове життя і як ми зберемося разом. Я слухала. Чи ж намагалася слухати. В мені завивав вихор, і він заважав розчути.
– Ми зможемо дати собі раду з цією мапою, – сказав Метт. – Ось тут є масштаб, бачиш? Він показує, скільки миль в одному дюймі.
Та мапа була не дуже добра. Нью-Річмонда, найближчого до ферми тітки Енні міста, на ній бракувало, але Метт попросив тітку показати, де воно, взяв ручку і, хоч і не можна писати в книжках, поставив крапку в потрібному місці, а потім поряд написав назву – Нью-Річмонд, дуже акуратно.
Ми всі мали б залишатися в Кроу-Лейку, доки настав би час Люкові їхати в коледж, а тоді вчотирьох, тітка Енні, Метт, Бо і я, мали б вирушити на схід разом. Метт і тітка Енні приїдуть до Рів’єр-дю-Лю разом зі мною і Бо, й залишаться з нами на три дні, щоб ми звикли до нової домівки. А тоді вони покинуть нас і поїдуть на ферму тітки Енні.
Тим часом Келвін Пай дуже потребував допомоги, й тітка Енні сказала, що нічого не заважає хлопцям заробити трохи грошей. Вона й не думала, що я почую її слова про те, що це також допоможе нам з Бо звикнути не бачити їх поруч.
– Приклади великого пальчика до масштабу, Кейт. Отак. Тепер дивись. Оця відстань до твого великого пальчика, від звідси до сюди, це приблизно сто миль. Бачиш? Тепер приклади цю відстань до карти. Подивись. Це ж не набагато більше за сто миль, правда? Максимум сто п’ятдесят. Я легко зможу до тебе приїжджати.
Він говорив, а вихор завивав.
– Хто це? – запитала тітка Енні. – Кейт, хто це спускається дорогою?
– Міс Керрінгтон.
– А хто така міс Керрінгтон?
– Моя вчителька.
– Он воно що, – мовила тітка Енні з цікавістю. – На вигляд вона надто молода як на вчительку.
Ми сиділи на веранді, обрізали стручкову квасолю. Тітка Енні була прихильниця твердження, що корисна праця – найкращі ліки від усіх хвороб. Вона примушувала мене говорити. Їй це вдавалося краще, ніж Меттові, бо вона була нещадніша.