– А звідки ти знаєш, що він повернеться?
– Кейт, я знаю. Не чіпай пальця, – він забрав мою руку з рота. – Я впевнений, чуєш? Упевнений.
Увесь ранок я допомагала по господарству, а пообіддя ми з Бо провели на пляжі. Бо оголосила тітці Енні війну. Думаю, так малій здавалось. Тітка Енні була винна в усьому, що їй не подобалося в житті, тому єдиним виходом Бо вбачала боротьбу на смерть. Думаю, вона б перемогла. Щось мені підказує, що тітка Енні зі мною погодилася б.
Отже, нас вигнали з будинку, щоб тітка Енні мала змогу вибудувати стратегію оборони. Я уявляю нас двох по дорозі до пляжу, рука в руці, я плентаюсь, Бо тупцяє, і з кожним кроком її ніжки огортає хмарка пилу. Моє волосся висить, прим’яте й нерозчесане, Бо – стирчить увсебіч, як антени. Такі милі сестрички.
Ми сиділи на гарячому піску й дивилися на озеро, абсолютно спокійне. Було видно, як воно дихає, як здіймається його гладка, блискуча, срібляста шкіра. Бо сиділа поруч зі мною, перебирала камінчики і час від часу посмоктувала великого пальця.
Я намагалась заспокоїти вихор, що вирував усередині, але коли зусиллям волі мені це вдавалося і можна було зосередитися на окремих думках, самі думки мене переповнювали. Бути без Метта. Бути без Люка. Покинути дім. Жити з чужими людьми. Тітка Енні мені про них розповіла: в них четверо дітей, троє хлопчиків і дівчинка. Вони всі старші за нас із Бо, але, як сказала тітка Енні, дуже хороші. Як вона може знати, що вони хороші, треба бути дитиною, щоб це знати. Метт сказав, що я мушу наглядати за Бо, але ж він добре знає, що мені це не під силу. Я надто сильно боюся. Куди більше, ніж Бо.
Я з усіх сил дивилася на човника посеред озера, примусила себе на ньому зосередитися. Я знала, чий це був човник – Джима Сумака, Люкового товариша, що жив в індіанській резервації.
– Це Здоровань Джим Сумак, – голосно сказала я до Бо. Мені хотілося говорити, щоб заглушити думки.
Бо схлипнула і почала смоктати ще сильніше. В ті часи її великий палець був увесь наче налитий водою, з білим кінчиком.
– Він рибалить, – сказала я. – Збирається впіймати рибу на вечерю. Його звуть Здоровань Джо Сумак, бо він важить понад двісті фунтів. Він більше не ходить до школи, а Мері Сумак вчиться в третьому класі. Взимку вона не відвідувала заняття, і коли до них прийшли поговорити з їхньою мамою, виявилось, що Мері не ходила до школи, бо не мала взуття. Індіанці по-справжньому бідні.
Мама сказала, що нам усім має бути соромно. Я не була впевнена, через що, як їй здавалось, нам має бути соромно, але мала невиразне почуття провини. Я подумала про маму. Намагалась уявити її обличчя, але риси були нечіткі. Бо вже перестала про неї питати.
Звідкись узялася гагара, сіла за двадцять метрів від берега.
– Це гагара, – сказала я.
Бо схлипнула знову, і гагара зникла.
– Юк? – промовила раптом Бо, витягнувши з рота пальця і поглядаючи на мене.
– Його тут немає.
– Етт?
– Його теж тут немає. Вони скоро повернуться додому.
Я озирнулась, намагаючись знайти, чим її відволікти, щоб вона не розплакалася. Поряд з нами по піску повз павук, ніс мертву муху. Чи, точніше, він задкував, тримаючи муху щелепами та передніми лапками і з усієї сили перебираючи задніми. Якось ми з Меттом спостерігали, як павук намагався витягти з діри в піску муху, що була втричі більша за нього. Пісок був сухий, і щоразу, коли павуку вдавалося витягти ношу наполовину, стінки діри осипалися, і він знову зісковзував на дно. Він пробував знов і знов, жодного разу не змінивши шляху, не уповільнивши руху. Метт тоді сказав: «Цікаво, Кейті, чи це він повний рішучості, чи його пам’ять така коротка, що він забуває все, що трапилось дві секунди тому, через те кожного разу йому здається, що він це робить вперше? Ось у чому питання».
Ми спостерігали за павуком півгодини, і в кінці, на наш подив, йому таки вдалося витягнути муху, тож ми вирішили, що він не тільки рішучий, а ще й дуже розумний.
– Дивися, Бо, – сказала я. – Бачиш павука? Він упіймав муху і тягне її додому, в гніздо, бачиш? А коли донесе, сплете навколо неї кокон, а потім, зголоднівши – з’їсть.
Я не намагалася розділити з нею своє зачудування, як Метт намагався розділити зі мною своє. Моя мета була не така висока. Я просто сподівалася, що вона зацікавиться, замість того щоб розізлитися, бо не мала сил справлятися з її істериками.
Однак не склалося. Я спочатку подумала, що складається, коли вона нахилилася й уважно дивилась на павука декілька секунд, але потім витягнула з рота пальця, підвелася, потупцяла вперед і наступила на нього.