Тітка Енні зітхнула.
– Це, звісно, погано, але ж не варто називати його божевільним. Більшість батьків і синів коли-не-коли проходять через складні періоди.
– О, так, це складний період, – відповів Метт. – Складний період, який триває вже чотирнадцять років, і стає дедалі складнішим…
Він замовк. Він помітив водночас зі мною, що Бо поводилася дивно. Вона більше не тримала в роті великого пальця і сиділа зі здійнятими ручками й розширеними очима. Мала була схожа на карикатуру людини, що слухає.
– Що це з нею таке, заради Бога? – роздратовано запитала тітка Енні, а Бо промовила:
– Юк! – й озирнулась, і справді, там таки був Люк, що йшов доріжкою вниз.
– Ось і він, – сказав Метт, опускаючи виделку і ножа й відставляючи стільця. – Тепер я його вб’ю.
– Сиди на своєму місці, Метте. Не треба нам такого.
Він її ніби й не чув. Він крокував до дверей.
– Ану сядь, Метью Джеймс Моррісон! Сядь на своє місце і послухай, що він скаже!
– Мені байдуже, що він скаже.
– Ану сядь!
Її голос дрижав, і коли я поглянула на неї, її підборіддя тремтіло, а очі були втомлені й червоні. Метт теж на неї дивився. Він запаленів. Промовив: «Вибачте!» – і сів.
Увійшов Люк. Він зупинився у дверях і подивився на нас.
– Привіт, – промовив.
Бо закректала і простягнула рученята, Люк її підняв. Бо притулилася личком до його шиї і палко його поцілувала. Він запитав:
– Я зовсім запізнився на вечерю?
Підборіддя тітки Енні й досі тремтіло. Вона ковтнула і вимовила, не дивлячись на нього:
– Ще дещо залишилося. Але захололо.
Люк дивився на Метта, а Метт витріщався на Люка.
– Та нічого, – відповів він неуважно. – Я з’їм і холодне.
Люк сів і посадив Бо собі на коліна.
Метт сказав:
– Де. Ти. Був. – абсолютно рівним, безбарвним голосом.
– У місті, – відповів Люк. – Їздив відвідати містера Левінсона, батькового юриста. Треба було дещо владнати. Мені треба було дізнатися дещо. Я з’їм усю картоплю, якщо більше ніхто її не хоче.
– І ти не міг нам сказати, що збирався поїхати. – Меттів голос був рівний, жорсткий і гострий, як ніж.
– Я хотів дещо владнати перед тим, як про щось говорити. А що? – Він озирнувся. – Щось сталося?
У Метта з горла вирвався звук.
Тітка Енні сказала:
– Не зважай, Люку. Просто розкажи.
– Можна я спочатку повечеряю? Я всенький день нічого не їв.
– Ні, – відрубав Метт.
– Та що з тобою таке? Ну добре! Добре! Заспокойся! Я розкажу – все не так складно. Якщо коротко – я не буду вчитися у педагогічному коледжі. Я залишаюся тут. Ми всі вчотирьох залишаємося тут. Я піклуватимуся про вас, малі. Це все законно, я достатньо дорослий і все таке. У нас будуть гроші, які я мав би витратити на коледж – не з продажу будинку, певна річ, бо ми не станемо його продавати, але решта буде. Нам знадобиться більше, та я можу знайти роботу. Я можу працювати вечорами – від того часу, коли ти, Метте, повертатимешся зі школи, і доглядатимеш Кейт і Бо. Скоріше за все, робота буде в місті, тож знадобиться автомобіль, так що доведеться витратити на нього якісь гроші, але містер Левінсон сказав, що пильнуватиме для нас старі автомобілі, виставлені на продаж. Я повідомив його, що ти хочеш навчатися в університеті, й він відповів, що нам варто звернутися до батькового банку по позику, вони можуть поставитися зі співчуттям. Звісно, тобі доведеться здобути стипендію, але ж ти геній, так що це не проблема, правда? Хай там як, нам поки що не варто цим перейматися. Найголовніше – ми всі залишаємося тут. Так що дуже вам дякуємо за ваші плани і за все інше, тітко Енні, але вони нам не знадобляться. Але перекажіть усім від нас подяку, добре?
Стояла тиша.
Бо вказала на яблучне пюре.
– Те, – промовила вона і прицмокнула. Ніхто не звернув уваги.
Метт сказав:
– Ти не будеш вчитися в коледжі.
– Так.
– Ти залишаєшся тут. Відмовляєшся від учителювання.
– Я не так уже й хотів бути вчителем. Цього хотіли мама з татом.
Він встав зі стільця, посадив на нього Бо і взявся накладати собі свинини. Моя голова дивно гуділа, ніби всередині дзижчали бджоли.
Тітка Енні сиділа зовсім нерухомо, долоні лежали на колінах, погляд був спрямований на стіл. Її очі й досі були червоні.
– Те! – сказала Бо, гоцаючи на Люковому стільці й витягуючи шию, щоб заглянути в миску з яблучним пюре. – Те!
Метт промовив:
– Спасибі, не треба.
Люк глянув на нього:
– Що?
– Я знаю, чому ти це робиш. Я такого не хочу, дякую.
– Ти про що?
– Як би ти почувався? – запитав Метт. Він був блідий, як скатертина. – Якби я покинув уже здобуте місце в коледжі, щоб ти спробував його дістати – як би ти почувався? Всеньке своє життя, як би ти почувався?