Частина друга
Глава 8
Отримавши від Меттового сина запрошення на вечірку, я вночі не дуже добре спала. Мені наснилось декілька туманних незв’язних снів, декотрі – про дім, декотрі – про роботу, а потім, під ранок, – дуже яскравий сон, який не полишав мене увесь день. Метт і я – дорослі – лежимо на животах на березі ставка, спостерігаємо, як тонкий, гладенький водяний жучок – їх називають водомірами – плавно ковзає по поверхні, полюючи на здобич. Він зупиняється просто в нас під носами, і нам чітко видно брижі, що розходяться по воді з-під його лапок. Метт каже: «У води є ніби шкіра, Кейт. Це явище називається поверхневим натягом. Саме тому жук не тоне».
Мене здивувало, що він вважав, ніби має розказувати мені такі абсурдно елементарні речі. Я тепер вивчаю сурфактанти – сполуки, що зменшують поверхневий натяг води. Це частина моїх наукових досліджень.
– Я знаю, – кажу м’яко. – А поверхневий натяг спричинений тим, що у води така висока когезія. Молекули полярні; позитивно заряджені атоми водню однієї молекули притягуються до негативно заряджених атомів кисню іншої молекули. Це явище називається водневим зв’язком.
Я глянула на Метта, щоб пересвідчитися, що йому зрозуміло, але він дивився у воду. Я довго чекала, але більше він так нічого і не сказав. А потім задзеленчав будильник.
Була субота. По обіді я мала разом з Деніелом відвідати виставку, після якої ми збиралися зустрітися з його батьками і повечеряти в центрі міста. В мене була купа звітів лабораторних досліджень до перегляду й оцінення, і з цією справою я збиралася покінчити насамперед, отож я піднялася, сходила в душ, запарила собі кави, але неприємне відчуття від сну не полишало мене. Я з’їла миску кукурудзяних пластівців, стоячи біля вікна на кухні з чудовим видом на кухонне вікно з будинку навпроти, потім віднесла каву до убогої та тісної їдальні-вітальні, де папери купою були складені на столі. Оцінювати звіти лабораторних досліджень – одна з найнудніших справ у світі. Їх пишуть відразу після проведення експерименту, коли все, що студент дізнався, має бути ще свіжим у голові, й тому звіти демонструють, як багато студентові не вдалося осягнути. Навіть черствий заплаче. Я в доцентурі тільки перший рік, але робота зі студентами вже мене гнітить. Чому діти вступають до університету, якщо не прагнуть учитися? Очевидно, вважають, що це лінія найменшого спротиву. Такі приходять по пиво та вечірки; хоч чого б вони нахапалися в процесі, це обов’язково виявляється вивченим мимохідь.
Я прочитала перший звіт. Сенсу не знайшла, тому прочитала вдруге. На третій раз зрозуміла, що, хоч це й сумно, але винен не звіт, а я. Відклала його вбік і спробувала збагнути, що то було за відчуття, яке мене турбувало, це відлуння сну, і раптом зрозуміла, що це – сором.
Ситуація зовсім позбавлена логіки – відчувати сором за зроблене уві сні. Наяву я б ніколи не повчала Метта. Я завжди обережна в таких речах. Я ніколи з ним не говорила про свою роботу, бо мені довелося б спрощувати її, і це здавалося образливим щодо нього. Може, він би так і не вважав, але мені так здається.
Я повернулася до звітів. Один чи два демонстрували деяке прагнення до точності, деяку обізнаність із науковою методою. Шість були такі порожні, що довелося себе стримувати, щоб не написати «Покиньте курс» на обкладинці. Коли мені залишилося проглянути ще два, задзвонив дверний дзвінок. Я встала, кнопкою відчинила двері й знову сіла.
– Майже закінчила, – сказала я, коли увійшов Деніел, захеканий після підйому сходами. Взявши до уваги, що йому лише тридцять чотири, він у жахливій формі. Деніел належить до людей худої статури, які ніколи не стануть огрядними, але худий – не обов’язково здоровий. Я постійно на нього бурчу через це, він серйозно киває і погоджується, що йому треба більше займатися спортом/їсти здорову їжу/висипатися. Я так розумію, застосовувати таку тактику – урочисто погоджуватися з критикою – він почав з дитинства. Його мати (професор Крейн з факультету образотворчого мистецтва) можна назвати владною особистістю, а батько (професор Крейн з історичного факультету) – ще гірший. Деніел майстерно справляється з ними обома: погоджується, а потім ігнорує все ними сказане.
– Там кава, – сказала я. – Пригощайся.
Він увійшов на кухню, повернувся з чашкою кави і став позаду мене, читаючи звіти через моє плече.
– Не можу повірити, що вони такі жахливі, – сказала я. – Просто катастрофа.
Він кивнув.
– А так завжди. Чому ти їх сама перевіряєш? Для цього є асистенти викладачів.
– Як інакше я знатиму про успіхи своїх студентів?
– А нащо тобі знати про їхні успіхи? Думай про них, як про слонів, що проходять повз.