Він злегка кивнув у бік стада, що зникало за горизонтом.
Звісно, він прикидається. Деніел щонайменше так само сумлінний, як і я. Він каже, що я все занадто серйозно сприймаю, маючи на увазі, що успіхи його студентів – їхня турбота. Насправді ж він більше за мене витрачає часу на викладання. Різниця в тому, що його воно, здається, не зводить з глузду.
Я продовжила читати. Деніел бродив по кімнаті, посьорбуючи каву і бавлячись із речами: підіймав, розглядав і ставив на місце. Деніел – «хапун», як сказала його мама. Йому подобається крутити речі в руках. Місіс Крейн за роки зібрала колекцію дуже гарних фігурок, і їй доводилося ховати їх у шафі зі скляними дверцятами, щоб Деніел ними не грався.
– Певно, це хтось із родичів.
Я підвела очі. Він тримав у руці фотографію. Саймона. Я й забула, що залишила її на дивані.
– Мій племінник, – відповіла я.
– Трохи схожий на стару даму, портрет якої висить у тебе в спальні. Твою прапрапрапрабабцю, чи хто вона там.
– Просто «пра».
Я відразу напружилась усім тілом. Не могла згадати, куди поклала те запрошення. На ньому Метт нашкрябав «Візьми з собою когось, якщо хочеш». Воно лежало поряд з фотографією? Деніел помітив його чи ні?
– У вас у всіх таке дивовижне волосся?
– Та воно всього лише світле.
Певно, щось, що прозвучало в моєму голосі, примусило його дивно на мене глянути і повернути фото на місце.
– Вибач. Воно просто тут лежало. Я не міг не помітити сімейну подібність.
– Та нічого, – кинула я недбало. – Я знаю. Всі кажуть, що ми подібні.
Побачив він запрошення чи ні?
Варто зазначити, що Деніел познайомив мене зі своїми батьками через місяць після того, як ми почали зустрічатися. Ми тоді зустрілися за вечерею. Вони живуть саме там, де, за загальним уявленням, і мають жити поважні науковці – в гарному будинку, побудованому в середині століття, з дощечкою із прізвищем на стіні, в районі, що називається Апекс, поряд з університетом. На стінах картини – оригінали, не копії; то тут, то там валяються важкенькі скульптури. Меблі на вигляд старі та солідні, й вилискують так, як можуть вилискувати тільки меблі, любовно натирані раз на тиждень щонайменше останні сто років. Там, звідки я родом, такий безумовно добрий смак, а разом з тим любов до матеріального, що стоїть за ним, заслужили б певного осуду. Але я знаю, що це – різновид аристократичної зверхності, й, чесно кажучи, я вважаю їхній будинок швидше цікавим, аніж показним.
Утім, того вечора я почувалась ніяково. Не дивлячись на оздоблення – ми вчотирьох вечеряли в їдальні з багряними шпалерами й овальним столом, за яким можна було розмістити якнайменше дванадцятеро – з Деніеловими батьками мені було тривожно. Вони обидва говорили надзвичайно виразно і надзвичайно переконано у своїй правоті, й постійно сперечалися одне з одним, отож атмосфера була напружена через обмін перериваннями, непогодженнями та шпильками. Час від часу один із них раптово згадував про нашу присутність, припиняв чіплятися до іншого, дивився стривожено і говорив щось на зразок: «Деніеле, ти б налив Кетрін ще вина», а потім відразу продовжував поєдинок.
Деніелова мама сказала щось на кшталт: «Деніелів батько прагне тебе переконати в тому і тому, Кетрін». Вона здіймала на мене елегантну брову, вимагаючи, щоб я посміялася з абсурдності того-то і того-то. Вона жінка висока, худорлява, з яскравою зовнішністю, волоссям швидше сріблястим, аніж сивим, що коротко підстрижене на потилиці, а спереду обрамляє обличчя чіткими пасмами.
Деніелів батько, що, хоч і нижчий за неї, але вигляд має владний, масивний та безжалісний, заледве стримував енергію, всміхнувся, втерся серветкою так, що якимось чином скидався на стрільця, який спокійно прицілюється. Він покликався на свою дружину «шановна пані доктор». «Шановна пані доктор намагається перетягнути тебе на свій бік, Кетрін. Не дозволяй себе обманути. На її боці нема логіки…».
Я сиділа й слухала їх, і нервово відповідала, коли було треба, дивуючись, як цим двом, за генетичним щасливим випадком, випало народити такого врівноваженого і байдужого до суперечок Деніела.
Деніел ховався за тушкованою олениною, зовсім на них не зважаючи. Я була вражена його хоробрістю показувати їх – якби це були мої батьки, я б заперечувала, що їх знаю – й очікувала, що він потім за них перепросить. Але він не перепросив. Здавалось, він вважав, що ці люди абсолютно нормальні.
Він не сумнівався, що мені вони сподобаються, або, коли ні, то що я, якнайменше, заради нього буду до них терпимою. І справді, познайомившись з ними ближче, я почала відчувати до них щось на кшталт приязні, за умови, що наше спілкування було дозоване. Вони обоє ставилися до мене привітно, і я справді вважаю їх цікавими людьми. Крім того, завдяки випадку чи ні, але вони народили Деніела, тому аж зовсім поганими бути не можуть.