То був не Кроу-Лейк, але міг і бути. Я подумала: дім.
А тоді: які ж ми сміливі!
Я не мала на увазі саме нас, а всіх тих, хто наважився жити так віддалено, в такому безмежному й тихому краї.
Хай там як, а відтоді, думаючи про дім, я часто ніби дивлюся на нього з висоти. Я зосереджуюся на ньому і, так би мовити, кружляю над ним, опускаючись усе нижче й нижче, аж доки нарешті бачу нас, нас чотирьох. Зазвичай, чомусь, у церкві. Ось ми, два хлопці й дві дівчинки, сидимо рядочком, Бо не така слухняна, яка могла б бути, якби з нами була мама, але не надто вередлива, враховуючи обставини. Усі інші – тихенькі й уважні. Може, наш одяг не надто чистий, або взуття – не надто вилощене, але я не опускаюся так низько, щоб це побачити.
Дивно, що я завжди бачу нас учотирьох, бо ж ми залишалися вчотирьох лише перший рік. Далі Метта з нами не було. Але, звісно, той рік став найзнаменніший. Мені здається, що за той рік сталося більше, ніж за інші роки мого дитинства, разом узяті.
Тітка Енні зосталася з нами до середини вересня. Насильно переконаній, що я могла не пережити розлуки з сім’єю, їй довелося прийняти Люків план відмовитися від кар’єри, щоб «зростити дівчат». Тітка цьому не раділа, але вибору не було, тож вона залишилася до пори, коли ми всі щасливо підготувалися до початку шкільного року, а тоді поїхала додому.
Пам’ятаю, як ми везли її на станцію у нашому новому (старому) авто. Можна було й не їхати аж так далеко – ми могли помахати водієві зупинитися, коли потяг проходив повз дорогу з північного боку, але, думаю, Метт і Люк вважали, що варто провести тітку достойніше. Пам’ятаю потяг, який велетенський він був і який чорний, і як він хекав від спеки, мов пес. Пам’ятаю, як він вразив Бо. Люк ніс її на руках, і вона весь час намагалася своїми ручками повернути його голову в бік потяга, наполягаючи, що й Люк теж має бути ним вражений.
Тітка Енні не попрощалася. Коли настав час сідати, вона вдруге призначила мене головною з листописання, втретє наказала телефонувати, якщо матимемо проблеми, а тоді моторненько ступила на знімну сходинку, що для неї опустив провідник, і пішла далі у вагон. Ми спостерігали, як вона увійшла всередину, провідник ніс за нею валізу. Сіла біля вікна й помахала нам. То був веселий, дитячий помах: вона ворушила тільки пальцями. Я це запам’ятала, бо помах та усмішка дивно контрастували зі сльозами, що текли їй з очей. «Не зважайте на сльози», – казали її пальці й усмішка. Отож ми на них не зважали, ніби вони були не тітчині, й серйозно махали у відповідь.
Пам’ятаю, як ми їхали додому; всі четверо сиділи спереду, Метт кермував, Люк тримав Бо на колінах, я – між ними. Ніхто й слова не проронив. Коли ми звернули на під’їзну дорогу, Люк зиркнув на Метта і промовив:
– От і приїхали.
– Ага, – відповів Метт.
– У тебе все гаразд?
– Звісно.
Однак він здавався стривоженим і не дуже задоволеним.
А Люк? Люк був страшенно радісним. Люк мав вигляд чоловіка, що тріумфально йде на війну, знаючи, що Бог – на його боці.
Того дня сталося ще дещо – оказія, не пов’язана з від’їздом тітки Енні. На той час ми геть не надали їй ваги, направду минуло багато часу, перш ніж я навіть просто про неї згадала, і ще більше – перш ніж я усвідомила, що вона могла мати хоч якесь значення.
Було вже пізно, після вечері; ми з Меттом мили посуд, а Люк укладав Бо спати.
Тітка Енні залишила будинок у майже надзвичайному порядку. В останні дні перед від’їздом вона відчистила все, що могла, вимила кожне вікно, випрала кожен шматок тканини в будинку, починаючи з фіранок. Безсумнівно, вона знала Люка досить добре, щоб розуміти – тоді більшість речей бачили мило й воду востаннє, але, думаю, піклуючись про нас, вона укладала угоду з Богом: раз вона зробила все, що могла, щоб ми вдало ступили в нове життя, то Він буде зобов’язаний робити все, що може, щоб нас не зачепила ніяка біда. Угода є угода.