Тож ми з Меттом стояли у блискучій кухні, миючи сяйливі каструлі й витираючи їх рушниками, випраними, прокип’яченими, накрохмаленими й попрасованими, тож на вигляд і на дотик подібними до аркушів паперу. Увійшли Люк і Бо, малá, вдягнена в дивовижно чисту піжаму, вимагала пити. Люк дав їй склянку соку з холодильника, почекав, доки вона вип’є, взяв її на руки й звелів побажати «на добраніч». Він тримався рішуче, показуючи їй від самого початку, хто тепер головний, а Бо була в такому доброму гуморі через перемогу (так вона це розуміла) над тіткою Енні, що дозволила Люкові думати, ніби йому це вдавалося.
– Скажи «добраніч» галерним веслярам, – промовив Люк.
Бо виглядала у вікно. Вона озирнулась і слухняно всміхнулася Меттові й мені, але тоді показала пальчиком на сутінки й пролепетала:
– Дядя!
Темрява тільки опускалася. У нашій кухні горіло світло, але все одно можна було розрізнити обриси окремих дерев. А якщо вглядатися, то можна було також помітити темний силует, так далеко, що майже зливався з лісом, який уночі, здавалося, обступав будинок. Ми всі виглянули й тінь зрушилася, ступила трохи назад.
Метт спохмурнів.
– Схоже на Лорі Пая.
Люк кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув:
– Гей, Лорі!
Тінь завагалася, а тоді трохи підійшла. Люк пересадив Бо на іншу руку й широко прочинив двері.
– Як справи, Лорі? Заходь до нас.
Лорі спинився за кілька футів від дверей.
– Нє, – відповів він. – Усе гаразд.
– Заходь, – повторив Люк. – Вип’єш соку чи ще чогось. Чим можемо допомогти?
Ми з Меттом теж підійшли до дверей, Лорі мельком на нас глянув, просто блиснувши темними очима. Він похитав головою й сказав:
– Нє, все гаразд. Пусте.
Обернувся й пішов.
І все.
Ми дивилися, як він зникав серед дерев. Метт і Люк перезирнулися. Люк обачно зачинив двері.
– Дивно, – проронив Метт.
– Думаєш, щось не так?
– Поняття не маю.
Далі це геть забулося. Ми з Меттом повернулися до посуду, Люк поклав Бо спати, на цьому все й скінчилося.
Згадуючи це, я думаю, що він, певно, прийшов поговорити з Люком або Меттом. Жодна інша причина не спадає на гадку. Він знав їх обох краще за будь-кого зі свого оточення, крім родичів, – хлопці роками працювали пліч-о-пліч на полях його батька, і якщо він комусь і довіряв, то, певно, їм.
А з іншого боку, не уявляю Лорі Пая, щоб він із кимось розмовляв. Не можу, бачачи його суворе бліде обличчя, його тривожні очі, уявити, як він бурмоче слова, які, певно, так відчайдушно хотів сказати.
Ще одна причина, яку можу назвати, – може, це сталося майже випадково. Він пішов прогулятися і раптом опинився поряд з нашим будинком. Хоча навіть якщо це припустити, то він усе одно, свідомо чи несвідомо, а шукав співбесідника.
Хай з якої причини, та Лорі стояв у дедалі густішій темряві й дивився. Спостерігав. Уявляю, яким усе йому видавалося. Напруження й тривога, що мучили Метта і Люка, вразливість Бо, моя власна травма, яка ще не минула, – всього цього йому було не видно. Що він бачив, так це чистий чепурний будинок, тиху, світлу домашню сцену, як ми вчотирьох живемо нашими життями, допомагаємо одне одному, найстарший носить найменшу на руках. Певно, це скидалося на ідилію. І це, мабуть, зробило задум зайти й поговорити про те, що відбувалося у нього вдома, нездійсненним, зовсім неможливим. Якби Бо верещала, або Метт із Люком сварилися, або ж принаймні якби ми не були вчотирьох на тій блискучій кухні, може, Лорі б наважився. Він просто вибрав невдалий вечір.
У місті не виявилося роботи для Люка, де він міг би працювати саме в ті години, коли хотів, але він знайшов собі місце в магазині Маклінів. Думаючи про це тепер, я маю сумнів, що містер та місіс Маклін справді потребували допомоги. Вони тримали магазин двадцять років і завжди обходилися самотужки. Все ж, вони вдали, що Люк їм придасться на кілька годин на день, і жодному з нас не спало на гадку, що то був ще один акт доброчинності.
Вони були дивною родиною. Дивні і кожен окремо, й усі разом. Якщо взяти якусь групу дітей і посадити їх з одного боку кімнати, а якусь групу батьків – з іншого, а тоді спробувати їх звести докупи, Саллі точно виявилася б останньою дитиною, яку б підібрали для містера та місіс Маклінів. Для початку, вони обидва були маленькі і якісь ніякі, а Саллі – досить висока, з чудовим волоссям. Коли, безсумнівно, містер і місіс Маклін славилися своєю сором’язливістю, Саллі, особливо підлітком, була протилежністю до них. Скажімо, мова її тіла; як вона стояла: таз уперед, груди підняті, підборіддя делікатно задерте… Маю певність, що місіс Маклін такої мови не знала, а містер Маклін її ніколи й не розумів.