А ще вони славилися любов’ю до дітей. Вони разом стояли за довгим темним прилавком, з півмагазину завдовжки, і якщо заходила дитина, їхні сором’язливі усмішки ширшали, сяючи щирим задоволенням. Вони б охоче народили десятеро дітей, але Саллі була одиначка. Коли вона з’явилася, їм уже виповнилось близько сорока – досить зрілі батьки, порівняно з іншими, кого я знала. Думаю, вони роками «намагалися», й роками нічого не вдавалося, а тоді, як часто трапляється, задовго по тому, як вони прийняли, що з Божої волі залишаться бездітними, нагодилася Саллі. Несподіваний дарунок, як вони казали. І, думаю, вона дивувала їх і надалі.
Отож, Люк став до роботи у Маклінів. Не пам’ятаю, як поставилася до цієї домовленості. Певно, не надала їй значної уваги. Однак мені подобався магазин, чи ж то подобався у старі часи, коли я з мамою щотижня ходила туди на закупи. Він займав велику стару комору, зроблену із неполірованих дощок, повну грубих дерев’яних полиць і крокв з усім, що душа забажає: фрукти й овочі в кошиках по кварті7 чи бушелю8, нарізаний хліб, горошок в банках, пакетики з родзинками, вила, мило, вовна на плетиво, мишоловниці, гумові чоботи, кальсони, туалетний папір, качалки, патрони для рушниці, папір для писання, «Ex-Lax»9. Мама давала мені частину списку (з дуже чітко написаними назвами, щоб я могла прочитати), і я бродила між полицями, доки знаходила потрібне й клала в кошика. Часто ми з мамою проходили повз одна одну й обидві всміхалися, і вона питала, як мої успіхи або ж чи мені не випало помітити родзинки, скажімо, або консервовані персики. А коли ми знаходили все потрібне, то несли кошики до каси, де містер Маклін складав покупки у наші сумки, а місіс Маклін записувала ціни товстим чорним олівцем, і вони обидва широко всміхалися увесь час.
Я люблю спогади про ці походи. Вони належать до небагатьох, де ми з мамою тільки вдвох.
Тепер і Люка приставили до прилавка, хоч його від природи не тягнуло широко всміхатися. Він працював у будні, з четвертої, коли Метт приходив додому зі школи, і до шостої, коли магазин зачиняли. У понеділкові вечори – довше, він їздив вантажівкою Маклінів у центр міста по товари на тиждень, а тоді заповнював полиці.
Часом Саллі їздила з ним. Із того, що опісля прояснилося, думаю, вона сідала до нього ближче, ніж треба, і хапалася за його ногу, щоб утриматися, коли вантажівка підстрибувала на вибоїнах. Як почувався Люк, можна тільки здогадуватися. Безсумнівно, як і кожен на його місці, та ще й був збентежений, бо усвідомлював обставини, у яких опинився.
По суботах він працював на фермі Келвіна Пая зранку, а Метт – по обіді. Наскільки мені відомо, більше про дивну з’яву Лорі біля наших дверей не говорили. Келвіну придався б Люк і шість днів на тиждень, але того обмежувало прагнення доглядати за мною і Бо самотужки. Не один сусід пропонував забирати нас на кілька годин щодня по обіді, але ні Люк, ні Метт цього не хотіли. Бо дуже не любила незнайомих, і я теж давала їм привід непокоїтися. Вочевидь, я й досі була дуже заглиблена в себе, тож вони думали, що менше в моєму житті незвичного, то краще.
Метт вирішив наглядати за нами так: кожного пообіддя брав нас із Бо на ставки, доки дозволяла добра погода, а вона того року протрималася значну частину жовтня. Між іншим, я раджу споглядання ставків як терапію. Щось таке є у воді, навіть якщо вас особливо не цікавить життя у її товщі. Хай там як, а це середовище, з якого ми народжуємося. Ми всі вийшли з води.
Єдиною ложкою дьогтю в бочці меду тих пообідь, на мій погляд, були часті зустрічі з Мері Пай на зворотному шляху. В такі моменти я завжди вже була втомлена, голодна й хотіла додому, і кружляла навколо Метта, нетерпляче кóпаючи залізничні шпали, доки вони правили теревені. Я не могла збагнути, що таке треба було обговорювати, про що не можна поговорити в суботу, коли Метт працював на фермі. Вони обидва були завантажені: Мері – покупками, Метт – Бо, що мішечком сиділа на його шиї; легко припустити, що їм обом мало б хотітися піти додому якомога скоріше. І все одно вони там стояли, переміщаючи свої ноші, розмовляючи про дурниці. Минали хвилини, я черевиком викопувала ямки у дорожньому піску й спересердя гризла пальця. Нарешті Метт казав: «Думаю, час мені йти», а Мері відповідала: «Так», і вони й далі мололи язиками ще хвилин десять.
Якось вона непевно його запитала: «Як ти, Метте? У тебе… все гаразд?».
Нас це питали весь час, і ми мали відповідати: «Так, дякую, у нас все добре». Однак тоді Метт відповів не відразу. Я зиркнула на нього, але він дивився вбік, вглядався у ліси за коліями. Потім перевів погляд на Мері, всміхнувся їй і промовив: «Майже».