Вона застукала зубами, зсутулившись на стільці, вглядаючись у минуле. Пам’ятаю, що подумала, яке довге її минуле. Як багато його в неї.
– Хочеш лимонаду? – запитала вона раптом.
Я кивнула.
– То сходи принеси.
Кожного пообіддя, як я приходила до міс Вернон, моє перше завдання було приготувати кварту лимонаду й поставити його в смердючий старий холодильник. Через кожні кілька грядок вона мене посилала по скляночку лимонаду їй і собі, а через кожні кілька склянок я з деяким поспіхом допомагала міс Вернон дістатися до ванної.
– Про що ми тут говорили? – запитала вона, коли ми допили лимонад і я перенесла її стілець ближче до редиски.
– Про синів Джексона Пая.
– А-а-а, так. До кого я дісталася?
– Щойно почали про Піта.
– Піт, – промовила вона, киваючи. – Правильно. – Вона гостро глянула на мене. Її очі були бліді й туманні, та все одно мені завжди здавалося, що вона бачила більше за інших людей. – Мені подобався Піт. По-справжньому подобався. І я йому подобалася. – Вона хитро зиркнула на мене. – Ти, мабуть, цьому не віриш, бо молода. Думаєш, що я завжди була така, як тепер. – Вона замислено ворушила підборіддям. Міс Вернон мені видавалася схожою на коня, дуже старого коня з обвислою шкірою й вусами, і майже зовсім без вій. – Він був вродливий парубок. Привітний, як його мати. Вона була привітна жінка, бідолашка. Дивно, але чоловіки з Паїв завжди знали добрий смак у жінках. Хто б міг подумати. Але Піт був на неї схожий. Тихий і милий. І розумний. Якби його пускали в школу, він би добре вчився. Але він швидше за інших додумався, що розумніше буде піти геть. Розказав мені, що збирається йти. Сказав, що поїде в Торонто. Кликав мене їхати з ним. Я не знала, що робити.
Вона знову замовкла, перебираючи спогади. Коли я на неї дивилась, майже уявила її молодою. Майже побачила її свіжою й гарною дівчиною, що дивиться в обличчя тому юнакові, хоче піти з ним, хоче залишитися вдома. Розривається. Намагається уявити, яким буде життя, якщо вона залишиться, і яким – якщо піде.
– Я не поїхала. Забоялась. Мені було лише п’ятнадцять. Ми з Неллі – це моя сестра, на рік молодша, – ми були дуже близькі, тож я не могла її покинути, навіть заради Піта.
Вона посиділа непорушно якусь хвилю. Тоді заворушилась і глянула на мене.
– Скільки тобі років?
– П’ятнадцять.
– Ну то ти, певно, знаєш, про що я. Ти б поїхала з хлопцем, якби він тобі подобався? Просто зараз. Встала й пішла.
Я похитала головою. Глибоко в душі я знала, що ніколи б не поїхала з хлопцем. Я поїду сама, коли настане час. Я це знала. Я працювала, маючи це за мету. Саме для цього складала гроші, що мені платила міс Вернон – на спеціальний, мій «університетський» рахунок. Люк його для мене відкрив, і я була вдячна, бо знала, що йому зайві гроші не завадили б. Я дуже старанно вчилася – старанніше за будь-кого зі знайомих. Не надто любила бувати в товаристві – ніколи не була «популярна», – але вчитися мені подобалось. Гуманітарні предмети: мови й історія, малювання й музика – не давалися мені легко, але я однаково над ними працювала. Природничі науки я любила, особливо біологію. А хіба могло бути інакше? Я мала лише добрі оцінки. Люк уважно розглядав мої табелі, він був вражений. «Ти зовсім як Метт», – сказав він якось. Але не мав рації. Я знала, що й близько не така розумна, як Метт.
– Подай мені, будь ласка, редисочку, – сказала міс Вернон. – От редисочку я зараз з’їла б залюбки.
Я висмикнула велику редиску й простягнула її старенькій.
– На вигляд добра. Візьми й собі, якщо хочеш.
Я відмовилась. Редиска після лимонаду мене не спокушала.
– У всіх нас є вибір. Часом не знаєш, правильно вибрав чи ні. Що вже цим тепер перейматися? Хай там як, отак склалося з Пітом. Троє пішли, двоє залишилися. Подумай лише про ту бідолашну жінку, що споглядала, як її родина розпадається. Привела на світ сімох, залишилася з двома. Навряд чи ті, хто пішов, писали їй листи. Вони таким не морочилися. Просто зникли з лиця землі.
Отож. Ті двоє, що лишилися, були Артур та Генрі. Вони між собою вирішили, що мають триматися разом, хай там що, тож обоє успадкували б ферму. Для двох роботи там було з верхом, тож вони так собі вирішили, що раз уже стільки праці туди вклали, мають її таки дістати, хай там що.