Поза тим, звісно, минав час, ми з Неллі й Паєві хлопці повиростали з підліткування – Артуру виповнилось десь двадцять. І яким буде їхнє майбутнє, стало важливим для нас, бо ми вирішили, що підемо за них заміж.
Тут вона раптом захихотіла.
– Напевно, на твою думку, це дивно, особливо раз я щойно сказала, що вподобала Піта. Але я на нього довго чекала, сподіваючись, що він повернеться, навіть коли глибоко в душі знала, що ні, і на той час мені виповнилось дев’ятнадцять, час мій збігав. Якщо говорити про молодиків, то тоді у Кроу-Лейку не те щоб був великий їх вибір. Ти, певно, думаєш, що їх і тепер тут небагато, але тоді ситуація була куди гірша. Тут жило лише три родини, до Струана їхати добрий день, так що туди дуже не наїздишся. Френк Джейні мав повну хату хлопців, але ці Джейні всі були страшенно негарні. Не надто чемно таке казати, але це правда. Усі миршаві й бліді. Хоча вдачею добрі, але коли ти молодий, то шукаєш більшого, аніж просто добра вдача. Чи ж то ми з Неллі шукали. Правду кажучи, ми особливо не замислювалися, які були Паєві хлопці на вдачу.
Ми з Неллі собі науявляли, як облаштовуватимемо дім у тому старому гарному фермерському будинку, що його звів старий Джексон. Бачили, як удвох теревенимо й хихочемо на кухні, готуючи їм вечері, випікаючи пироги з яблуками о п’ятій ранку, щоб не стояти біля плити у спеку, пораємося в саду й біля курей та свиней, прибираємо в будинку – робимо все, що робила наша мама, тільки нам буде весело, бо ми все це робитимемо з Неллі вдвох. І матимемо дітей одного віку, і наші діти ростимуть разом, і ніхто до пуття не знатиме, котра з нас мама, а котра – тітка. Ой, як же добре ми все спланували. Бачили себе на тій гарній великій веранді увечері з церуванням на колінах, як ми перемовляємося між собою, доки наші чоловіки розмовляють то про те, то про се…
Вона замовкла, розглядаючи картинку в своїй уяві, а тоді пирхнула.
– Двійко дурненьких дівчат, та й годі. Гралися в дорослих. Жодної розважливої думки в голові. – Вона роздратовано провела нігтистими пальцями однієї руки по набряклих кісточках другої. Минуло сімдесят років, а дурощі молодості й досі її дратували. Вона зиркнула через овочеві грядки на мене й сварливо сказала:
– Не те що ти, юна міс Моррісон. Здається, в тій твоїй голові тільки розважливі думки. Занадто багато розважливих думок. Спробувала б трохи побути молодою, доки можеш. Знаєш, життя – це більше, ніж добрі оцінки. Більше, ніж розум.
Я не відповіла. Я терпіти не могла, коли вона починала говорити зі мною про мене. Минулого тижня вона сказала, що я увесь час виглядаю розлюченою і вже час пробачити того, хто мене розлютив, і продовжувати жити. Я так на неї розсердилася за ці слова, що пішла, не забравши гроші й не попрощавшись.
Тепер вона до себе бурмотіла, спостерігаючи, як я полола редиску. Стояла страшенна спека. Я була боса, й темна земля обпікала мені ступні, якщо не викопати собі невеликі ямки й не стояти в них. У кущах за нами цикади виспівували гімн сонцю.
– А тепер піди й принеси нам лимонаду, – наказала міс Вернон, з відчутною ноткою гостроти в голосі. – І печива теж візьми. А тоді приходь і посидь тут, як їстимеш. Спекотно сьогодні.
Я пішла до будинку. Мені він не особливо подобався, хоч і був так добре спланований Джексоном Паєм. Занадто темний і тихий, ще й відгонило там старістю й мишами. Я сполоснула склянки й знову наповнила їх лимонадом, витягнула банку для печива й перевірила її вміст. Печиво з корицею. Печиво з корицею – від місіс Стенович. Сметанне – від місіс Мітчел. Квадратове, з родзинками й фініками – від місіс Тедвотс. Ми, моррісонські діти, не єдині були на совісті в Добрих Жінок Кроу-Лейку. Я обачно примостила склянки на банку з печивом і повернулася на город. Сіла поряд з міс Вернон на суху траву, і якийсь час ми гризли печиво з корицею та слухали цикад, аж доки перестали дратуватися на минуле й одна на одну.
– На чому я спинилася? – нарешті запитала міс Вернон.
– Ви із сестрою вирішили вийти заміж за Генрі й Артура Паїв.
– Ага! – вигукнула вона. – Саме так! Саме так і було!
Вона випрямилася, сидячи на стільці, примружилась і стала вглядатися у ліси за городом, у далекі ліси й далі, в минуле. Тепер вона дивилася йому в обличчя, суворо, без жодної дівочої романтичної ідеї.
– Ми вбили собі це в голову, я і Неллі. Без жодної причини – вони до нас не залицялися, нічого такого. Ну, якісь знаки уваги коли-не-коли, ото й усе. Чесно сказати, ми навіть не знали їх добре. Звучить дивно, бо ми ж так близько росли, з ким нам іще було знатися? Але вони працювали на тій фермі з рання до смерку майже відтоді, як почали ходити, так що вільного часу особливо й не мали. І до любителів поговорити не належали. Тільки Піт умів розмовляти й думати про всяке. Все, що ми з Неллі знали про Генрі й Артура – що вони нежонаті й вродливі. Всі чоловіки з роду Паїв були вродливі, кожнісінький з них. Ну, це ти й сама знаєш. Кожен з них, перерісши худорлявість, ставав високим й струнким, з густим темним волоссям й такими їхніми очима. Неллі все говорила, що в них божественні темні очі. Артур і Генрі мали чудові темні очі. Вони також були кремезні, міцні хлопці, кремезніші за свого татка. Кремезніші за наших братів.