Вона зітхнула.
– Хай там як, а то був наш із Неллі план. Ми збиралися вийти заміж за Паєвих хлопців. Тож зраділи, дізнавшись, що ті постановили собі успадкувати ферму. Звісно, ми планували, що старого Джексона не буде. Ти б подумала, що він учився на своїх помилках, правда ж? Спровадив трьох синів – більш ніж половину своєї робочої сили, тож ти б подумала, що будь-хто усвідомить, що має щось змінитися, і ставитиметься до тих, що залишилися, із дрібкою поваги. Але виявилося, що він цього усвідомити не зміг.
Тієї зими він загадав їм розчистити ще землі: зрубати дерева, висмикати підлісок, викорчувати корені. Жахливо важка робота. Мої брати допомагали – тоді всі сім’ї виручали одна одну, – й розповідали, що приходили зранку, а Паєві хлопці вже працювали, аж гай шумів, а коли увечері йшли додому, то робота все ще кипіла, а старий Пай і на хвилину не припиняв їх лаяти з рання й до смерку. Аж тут того дня, коли вже сонце почало сідати, Джексон став кричати на Генрі за щось, і Генрі кинув, що робив, просто завмер на хвилю, втупившись у землю. А тоді опустив сокиру і попрямував до батька – пам’ятаєш, я казала, що хлопці були кремезні? Ну, він підняв Джексона, вхопивши за шию.
Міс Вернон стисла собі горло під підборіддям артритичною старечою рукою.
– Отак. І підняв його над землею. Він потримав Джексона, притиснувши до дерева, хвилину чи дві. Джексон брикався, махав ногами й пищав, як миша. Мої брати казали, що це було б смішно, якби не було так страшно. А тоді Генрі кинув погляд на Артура, що стояв разом із моїми братами, і пальцем не поворухнувши, щоб допомогти батькові, й сказав: «Хай ферма тобі, Арте». Відпустив батька й пішов. Забрав свої речі з дому й того ж вечора пішов дорогою вниз.
Вона знову зітхнула й склала руки на колінах.
Я взяла печиво з банки й простягнула їй, але вона похитала головою, тож я з’їла його сама. Я жувала тихо, сподіваючись, що як я її не тривожитиму, вона продовжить розповідати. І нарешті вона знову заговорила. Її голос був утомлений, ніби спогади далися їй взнаки.
– Генрі мав бути мій, – сказала вона. – Не пам’ятаю, як ми з Неллі визначили, хто буде кому, але я знала, що Генрі мав бути мій. Може, він цього й не знав, бо не зайшов попрощатися. Я думала про нього, що йшов тією дорогою, уявляла, як він іде точнісінько слідами Піта, що пішов раніше за нього. Звісно, Едварда і Нормана теж – чотири пари відбитків ніг Паїв, усі – спрямовані на південь, жодна – назад – але насамперед я думала про Піта. Пам’ятаю, як подумала: оце пішов мій останній шанс.
Якийсь час вона мовчала. Тоді знову пирхнула, але цього разу, здавалось, не через зневагу, а через іронічну смиренність.
– Отож Артурові дісталася ферма, – сказала вона.
Вона знов спинилась і стала шамкати. Я стривожилась, що вона не розповідатиме далі, тож все ж її підштовхнула:
– А що з Неллі? Вона вийшла за Артура?
– Я до цього підходжу. – Вона сердито на мене глянула. – Май терпіння. Це довга історія, і вона мене виснажує.
Саме цього я й боялася – що вона виснажиться до того, як дійде до кінця. Я відчувала, що мала знати про все, що сталося на тій нещасній фермі. Не хотіла чекати до завтра. А якщо вона помре вночі або матиме серцевий напад і втратить мову? Я ніколи не почую решту історії. Це здавалося мені майже катастрофою. Я майже почувалася так, наче якби я знала все про минуле, якби точно знала все, що трапилося з попередніми поколіннями Паїв, то могла б прослизнути крізь час і навести лад у їхній історії, дати їй інший курс, щоб вона не перетнулася з нашою.
Так що зберігати терплячість мені було непросто. Я мала чинити спротив своєму пориву штовхнути її, буркнути на неї, щоб продовжувала. Ми обидві забули, що я мала б полоти город. Ми так і сиділи: вона – на стільці, я – на траві поряд із нею, доки день помалу втрачав своє тепло.
– Отож, що було далі… – Вона постукала зубами, подумки гортаючи сторінки минулого. – А далі померла місіс Пай. Так, померла. Від пневмонії. Дуже швидко по тому, як Генрі пішов. А ще через кілька місяців Артур запропонував Неллі вийти за нього заміж. Пам’ятаю, як спостерігала за ними крізь кухонне вікно. Вони були надворі, стояли біля повітки. Я збагнула, що він казав, бо Неллі мало не вистрибнула зі шкіри. Було видно, яка вона рада, навіть зі спини. Вона мала промовистий зад, та дівка. Звісно, вона погодилась. Але наш батько сказав – ні. Сказав, що нічого особистого не має проти Артура, але одного дня на тій фермі когось уб’ють і він не хоче, щоб там була його дочка, коли це станеться. Так що отак. Вона поїхала з проповідником через рік після того. Про це я тобі іншим разом розкажу, це зовсім окрема оповідка; у неї все склалося добре.