Джексон із Артуром стали жити удвох. Пліткували, що Артур не розмовляв із батьком останні три роки його життя, але не знаю, хто міг мати таку певність. А як із вечерею? Звідки люди знали, що Артур не казав: «Передай сіль» або «Куди подівся ніж для хліба?». Хай там як, одне можна сказати точно – в день, коли батька хоронили, Артур радів. Я це знаю, бо була на похороні. Він не міг перестати посміхатися. Усю службу усміхався. Я б нітрохи не здивувалася, якщо б він повернувся на цвинтар після того, як усі пішли, й станцював босий на могилі.
Наступного дня Артур – на коня і аж за ним закурило. Минає шість тижнів, і він повертається додому з дружиною.
Я стривожено на неї глянула. З’явилося зловіще почування, майже передчуття, ніби я, сама того не усвідомлюючи, завжди знала, куди ця історія поверне. Ніби це знання завжди було в мені, але до цього часу залишалось приховане.
Міс Вернон мені закивала, ніби знаючи, що я відчуваю, й погоджуючись з усім.
– Тож це була наступна місіс Пай, – сказала вона. – Миле й ніжне створіння. З великими блакитними очима. Власне, трохи схожа на Артурову матір.
Вони з Артуром почали вити гніздечко в тому великому фермерському будинку. Жили там тільки вдвох. Можна сказати, свіжий початок. Через рік вона народила дитину. Ще через рік – іще одну. Всього шестеро, троє хлопців і троє дівчат, повна сім’я. Все мало б бути добре. Але знаєш що? Артур сварив їх усіх. Кожнісінького. Дівчата повискакували заміж, щойно попідростали – що завгодно, аби світ за очі. Не знаю, куди вони поїхали, але жодна з них не повернулася. І двоє хлопців теж. Пішли тією дорогою за своїми дядьками…
Вона похитала головою й цокнула язиком.
– Господи-Боже… жінки Паїв, певно, ненавиділи ту дорогу. Ніби біля неї стояв знак: «Односторонній рух». Як у казках, що дітям розповідають. Про велику гору, яка заковтнула всіх дітей – ну, знаєш, та, що ще про пацюків.
Я кивнула.
– Як там вона називається? Я все забуваю назви. Це так злить.
– «Щуролов»11.
– Ага, вона. Всіх дітей заковтнула гора. Мабуть, таким усе здавалося місіс Пай. Усім місіс Пай. Пішли дітки тою дорогою…
Я подумала про ту дорогу. Сіра, курна, непримітна. Вихід. Мені й самій хотілося тією дорогою піти, але навіть тоді, а я думаю, що то були найгіркіші й найприкріші часи, коли бідолашна міс Вернон бачила мене найгіршу, я хотіла цього геть не так, як ті діти з родини Паїв.
– Хай там як, один син залишився. Знаєш, хто то був?
Я подумки перебрала декілька поколінь Паїв, намагаючись пов’язати те, що вже знала, з тим, що розповіла міс Вернон, і зрозуміла, що то міг бути лише один чоловік.
– Келвін?
– Правильно. Келвін Пай. Саме він і залишився. На мою думку, він ненавидів свого татка більше за інших. І боявся його також. Але все одно залишився. Упертюх. Йому, певно, було нелегко. Худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік. Виріс тільки у вісімнадцять чи близько того – тож, трудитися, мабуть, довелося до сьомого поту. Й увесь час Артур на нього кричав…
Слухаючи її розповідь, я уявляла собі кожного героя. Але тепер виявилося, що я не можу уявити Келвіна хлопчаком. Натомість бачу Лорі. Лорі, худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік, день у день працює на полях і завжди – завжди – його супроводжує батькова лайка.
– Він ніколи не відсварювався, – говорила міс Вернон, і я збентежилася, а тоді згадала, що це вона про Келвіна. – Навіть коли зовсім виріс. Не наважувався. Просто стояв і слухав, і проковтував образу. Виїло йому, мабуть, усе нутро.
Отож, урешті, різниця між ними була. Дитиною Лорі теж спалахував від проковтнутої образи, але коли підріс, то став огризатися. О так, він точно відповідав.
Міс Вернон й далі шамкала.
– А тоді померла його мати. Дай згадаю… скільки було Келвінові… десь двадцять один-двадцять два. Вона померла, стоячи біля плити – готувала підливу. Ця ніколи не зчиняла ґвалт. Приготувала вечерю – все, крім підливи. Я це знаю, бо допомагала класти покійницю на стіл. Підлива пристала до дна каструлі – чоловікам не спало на думку зняти її з плити. Ох і довелося мені помучитися з тією каструлею.
11
Середньовічна німецька легенда про дударя, що позбавив місто Гамельн від щурів, але міська влада обманула його й відмовила у винагороді. Тоді музикант вивів усіх дітей з міста музикою своєї флейти і втопив у річці (або повів за собою в гірську ущелину на горі Коппен).