Ніхто з нас не міг збагнути, чому Келвін вирішив залишитися після цього. Усі думали, що він поїде геть. Не могли уявити, що йому аж так хотілося тієї ферми. Але він зостався. Може, думав, що татко скоро впокоїться, але помилився. Артур був здоровий чоловік, прожив іще вісімнадцять років. Тільки уяви. Жити й працювати разом вісімнадцять років, до смерті ненавидячи один одного. Тільки подумаєш – мороз попід шкірою.
Міс Вернон знову похитала головою й цокнула язиком.
– Сім’ї, – промовила вона і стала переміщатися на стільці, намагаючись сісти зручніше. Хоч би вона не сказала, що їй треба в туалет. Я боялася, що вона загубить нитку, тепер, в останню хвилину, так близько до моменту, коли мої знання вже могли підхопити розповідь. Але все було гаразд, вона продовжила:
– На чому я спинилась?
– Артур і Келвін залишились удвох.
– Ага. Правильно. Зосталися вдвох у тому великому старому домі й жили з ненавистю один до одного. Певно, під кінець вигострили її до досконалості. Повторення дає уміння. Врешті Артура розбив напад. Горлав на Келвіна за щось через поле цукрових буряків, та й упав мертвий. Убитий гнівом, скажеш ти, а яке благословенне полегшення для всіх.
Вона знову змовкла.
– Отож скільки це було Келвінові, як він нарешті став вільним? Порахуй. Я погано вмію додавати.
– Тридцять дев’ять або сорок.
– Десь так. Чоловік середніх літ. Але це нічого, він тепер нарешті вільний і має добру ферму. Як думаєш, що було далі? Скажи мені.
Я глитнула. Раніше передчуття тепер скрутило мені шлунок.
– Поїхав у Нью-Ліскерд і знайшов собі дружину?
Вона кивнула.
– Правильно. Ти зрозуміла. Збагнула, до чого все йде.
Ми трохи посиділи, слухаючи тишу. Цикади перестали співати. Роками я намагалася застати їх, коли вони замовкають – почути, як найостанніша цикада доспівує останню ноту дня – і ніколи мені не вдавалося. Тепер ліси стояли страхітливо мовчазні, чекаючи, як на зміну прийдуть створіння ночі.
– Я б тепер з’їла ще печивко, – сказала міс Вернон.
Я простягнула їй печиво, й старенька повільно його з’їла, кришачи на сукню. Ще з повним ротом вона промовила:
– Вона теж була приємна жінка, тільки от імені не згадаю. Чоловіки з Паїв завжди мали добрий смак на жінок. Як, пак, її ім’я? Ти мала б пам’ятати.
– Еліс.
– Саме так, Еліс. Приємна жіночка. Приїхала така життєрадісна, як і всі вони. Пекла на церковні свята, вступила до клубу швачок. Думаю, вона навіть якийсь час грала на церковному оргáні. Точно. Грала. А тоді Келвін сказав, що репетиції забирають надто багато часу, тож їй довелося покинути. Джойс Тедвортс її замінила, а вона й нот не знає… Не музика, а тортури…
Міс Вернон стала вглядатися в ліси, пригадуючи недолугу музику. А за хвилинку сумовито сказала:
– В Еліс було багато викиднів. Певно, два на кожну народжену дитину. Бідолашна. Так що вона народила тільки трьох. Я так ніколи й не вивчила їхніх імен. Хоча, ти ж їх знаєш. Мені не треба тобі про них розповідати.
Я подумала про Розі. Вона була схожа на паросток, що випадково зійшов на чужому задньому дворі – худюща, бліда, цибата й скуйовджена. Раптом я чітко пригадала Розі, як та стояла біля парти – наші парти були поряд, тож вона стояла і біля моєї. Ми обидві тоді мали десь по шість років, навчалися в першому класі. Певно, міс Керрінгтон поставила їй питання: щоб відповісти, треба було підвестися. Але Розі не могла відповісти. Вона просто мовчки стояла, а за хвилину я помітила, що вона тремтить усім тілом. Міс Керрінгтон сказала, досить м’яко:
– Я знаю, що ти це знаєш, Розі. Спробуй відповісти.
І тут щось задзюркотіло, і засмерділо сечею, і я враз побачила на підлозі калюжку, що росла навколо її черевичків. Міс Керрінгтон після цього її більше не запитувала.
Отака була Розі. А ще була Мері. Я згадала, як вона завжди стояла, коли мала порожні руки – обійнявши себе, вкривши лікті долонями, ніби мерзла, навіть у спекотний день. Її голос завжди звучав м’яко й боязко – занадто м’яко і боязко. Він мене завжди дратував. Пам’ятаю, як слухала їхні з Меттом розмови і дратувалася через той голос.
І Лорі, який брав на себе лев’ячу частку Келвінового гніву. Я уявити не могла, яке було його життя. Такі речі лежали зовсім поза межами моєї уяви. Все, що я знала – він майже ніколи не дивився людям в очі, а коли таки дивився, то в його очах було щось таке, що примушувало відвести погляд.
Міс Вернон заворушилася й зітхнула.
– Тепер ти мені щось скажи. Ти ж маєш бути розумна, всі так кажуть. Як так вийшло, що всі чоловіки з родини Паїв так не любили своїх дітей? Як таке могло статися з усіма трьома поколіннями? Передалось по крові? Чи просто вони не знали, як інакше поводитися? Бо мені це не здається природним. Немає жодного сенсу.