Насамперед, так вона знала, що ми не голодуємо й що громада про нас не забула. Що я була здорова, раз змогла сісти й написати листа, а Люк з Меттом – достатньо організовані, щоб його відіслати. Те, що я писала кожнісінької неділі, вказувало – у нас є режим, а тітка Енні належала до тих, хто режим дуже поважає. А ще вряди-годи бували справжні новини:
Люба тьотю Енні,
Як поживаєте? Сподіваюся, що добре. У нас усе добре. У Бо все добре. Містер Тьортл сламав ногу бо впав іс даху там у демарі була мердва ворона й він по неї поліс. Місіс Стенович приходила принисла рисовий пудинг і сказала що міс Керрінгтон сказала що Лорі має повернутися до школи а містер Пай нагрубіянив. Місіс Лукас приходила принисла огірки й горошок. Вчора вночі йшов сніг.
Говорячи про їжу: не знаю, чи то парафіянки встановили чергу, чи кожна вирішила за себе, але раз на кілька днів нам заносили чимало продуктів. Або ж їх залишали на порозі зранку, або ж зі схилу скочувалася вантажівка, і якась із десяти фермерських дружин вистрибувала з каструлею, що її тримала під пахвою. «Ось, держи, люба, – проїжджали повз. Поставте в піч на двадцять хвилин, має вистачити на двічі. Як у вас справи? Матір Божа, тільки подивіться на Бо! Як вона виросла!».
Надовго вони не затримувались. Думаю, не знали, як поводитися поряд з Люком. Якби він був дівчиною, або молодшим, або не аж так налаштований справлятися з усім самотужки, може, вони б присідали погомоніти й у розмові давали б дуже корисні поради. Але Люк був Люк, отож вони вручали принесені гостинці, тактовно не оглядаючись на безлад, і йшли.
Серед цих тактовних візитів траплялися винятки. Місіс Стенович приїжджала щонайменше двічі на тиждень, викочувалася з-за керма битої чоловікової вантажівки, засапано піднімалася сходами до вхідних дверей з двома буханцями хліба, що колихалися, покладені на велетенське відро кукурудзи, або ж зі свинячою ногою, що стриміла з-під однієї руки, й торбою картоплі – з-під іншої. Вона стояла посеред кухонного безладу: ноги на ширину плечей, груди під кофтою схвильовано колишуться, волосся зібране на потилиці у ґульку, ніби знала, що Ісусові байдуже, який у неї вигляд, і роззиралася навкруги, доки її підборіддя тремтіло від схвилювання.
Власне, через чутливість вона не наважувалася зробити Люкові зауваження, але на її обличчі все було написано. А якщо їй потрапляли на очі Бо чи я, то це схвилювання переливалося за край.
– Моя солоденька, моя дорогенька (притискає мене до грудей. Тільки мене – після першого разу вона більше не поривалася обіймати Бо), ми маємо докладати зусиль, щоб змиритися з воленькою Господа нашого, але часом це тяжко, тяжко побачити в його діяннях сенс, тяжко побачити мету.
Часом мені здавалося, що я вчувала в її голосі надрив, ніби вона насправді говорила не до мене, а до когось, кого не видно, але хто міг її чути. Зверталася вона до мене, але хотіла, щоб послання дісталося до Бога. Вона на Нього сердилася. Вона думала, що, забравши у нас батьків, особливо маму, яку вона, думаю, щиро любила, Він ганебно помилився.
– І скільки це триватиме? – запитав Метт. – Вічно? Тиждень за тижнем, років зо тридцять?
Люк глянув на напівз’їдену шинку зі свиней містера Тедвортса, що лежала на столі.
– Збіса смачна шинка, – сказав він замислено. – Нічого не скажеш.
Ми повечеряли, й Люк поклав Бо спати. Я сиділа за кухонним столом, теоретично – вчила граматику.
– Справа ж не в цьому, правда? – сказав Метт. – Справа в тому, що ми не можемо й далі приймати харчі.
– Чому ні?
– Годі тобі, Люку! Ми не можемо все життя жити з милосердя. Ти не можеш очікувати, що інші люди будуть про нас дбати. В них є свої сім’ї. Знаєш, вони й самі небагаті – ті люди, що тут живуть.
– Але й не бідні, – відповів Люк.
– Звідки на минулому тижні взялася щука? І ти скажеш, що Сумаки не бідні?
– Вони не з’їдають так багато риби, – сказав Люк. – Особливо щуки.