Я обійшла край дров’яної купи, роздумуючи, що, може, Саллі пішла додому, а Люк зайшов по щось у сарай, але тоді побачила їх. Саллі спиралася на дерево, а Люк стояв навпроти неї, дуже близько. Під деревами було темно, я заледве розгледіла їхні обличчя. Однак було видно, що Саллі всміхалася – я бачила її зуби.
Люк тримав руки по обидва боки від неї, на стовбурі дерева, але, доки я дивилася, Саллі взяла його за зап’ястя, а тоді вклала його долоню у свою. Вона зойкнула – певно, Люкова долоня виявилась холодна, й потерла її трохи між своїх. Тоді вона знову йому всміхнулася, взяла його руку й засунула собі під светра. Я побачила білий просвіт її блідої шкіри, і вона ніби зітхнула, засміялась і підштовхнула руку вище.
Люк стояв дуже непорушно. Мені здавалося, що навіть не дихав. Він закинув голову, і я побачила, що очі його були заплющені. Він простояв так десь хвилину; Саллі спостерігала за ним, її очі зробилися великими. А тоді він забрав свою руку, дуже повільно. Хвильку він більше нічим не рухав, стояв, як був, з опущеною головою, спирався однією рукою на дерево. А тоді – річ у тім, що навіть за такого освітлення я бачила його зусилля, ніби потужне магнітне поле притягувала його до Саллі, і йому знадобилася кожна крапля сили, щоб протистояти їй, – він себе відштовхнув.
Я бачила це зусилля. Звісно, тоді я нічого не збагнула, але пізніше, коли порозумнішала й могла обдумувати такі речі, то згадала це дуже чітко. Та рука, що торкалася до її грудей, звисала збоку, ніби непотрібна, а все зробила друга. Вона обіперлася на шкарубку, темну кору дерева, й відштовхнулася.
А тоді він став прямо, витягнувши руки вздовж тіла. Він глянув на Саллі, але нічого не сказав. Просто обернувся й пішов геть.
От що я бачила і чого Метт не знав. От чому Люкові Меттове дражніння здалося таким несмішним. Бо Саллі Маклін була не просто якась дівчина, вона була донька його наймачів, тож Люк боявся. Він боявся, що як Саллі вирішить, що її образили, що її відкинули як жінку, то зробить так, що Люк втратить роботу.
Частина третя
Глава 13
Я не розумію людей. Кажу так не через пиху; я не маю на увазі, що люди незбагненні, бо чинять не так, як я. Просто констатую факт. Знаю, що ніхто не може впевнено заявити, що розуміє усіх навколо, але тут справа в глибині нерозуміння. Багато людей залишаються для мене повною загадкою. Я зовсім не розумію принципів їхнього мислення. Напевно, така в мене вада.
Якось Деніел запитав мене, м’яко, як він уміє:
– Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?
Ми говорили про колегу, що провів украй непрофесійне дослідження. Не те щоб він фальсифікував результати, але, скажімо так, подав їх «вибірково». Такі речі не покращують репутацію кафедри, тож його контракту на наступний рік не поновили. Я вирішила, що цілком доречно. Деніел, впевнена, теж, але відмовлявся це визнавати, що мене дратувало.
– Я не намагаюся виправдати його вчинок, – сказав він. – Я просто кажу, що ти не розумієш сили спокуси.
Я відповіла, що не розумію, як можна хотіти слави, дістаної за фальшиві заслуги. Деніел сказав:
– Зрозумій, він гарував роками, і знав, що інші теж працюють, не покладаючи рук, у тій самій галузі науки, і можуть перші зробити відкриття, він був певний, що згодом доведе свою правоту…
Я відказала, що це виправдання, на мій погляд, жалюгідне. Помовчавши трохи, Деніел запитав:
– Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?
То була наша перша сварка. От тільки ми так і не посварилися, а віддалилися, а потім ще декілька днів поводилися чемно й відсторонено.
У деяких речах Деніел наївний. Йому ні за що не довелося боротися в житті, й це зробило його безтурботним. Непретензійним. Від себе він вимагає більше, ніж від інших. Деніел благородний, чесний і толерантний, і я захоплююся цими його рисами, але часом він, як на мене, передає куті меду. Часом знаходить такі виправдання людям, що ніби позбавляють їх відповідальності за їхні вчинки. Я вірю у свободу волі. Я не відкидаю впливу генетики чи оточення – а який біолог став би? – і розумію, що чимало наших вчинків зумовлені біологією. Але переконана, що там, де маємо волю, маємо й вибір. Думка, що нас веде тільки доля, а ми не здатні ні опиратися, ні змінити напрямок, мені підозріло схожа на відмовку.