– Я потім приберу, – відповів Люк.
– Якби ти не складав їх так близько до краю, то й прибирати не довелося б.
Люк зиркнув на нього через плече.
– А яка різниця?
– Є різниця! Різниця є, бо ти їх потім не прибереш, ти забудеш і станеш по них ходити, і рознесеш по всьому будинку, де вони приєднаються до іншого сміття! Саме тому цей будинок так схожий на свинарник!
Люк опустив морквину і скребачку й озирнувся. За хвилю промовив:
– Якщо це так тебе непокоїть, можеш сам спробувати навести в ньому лад.
– Як потішно! – тихо сказав Метт. Він нахилився вперед, тримаючи руки на колінах. – Як це потішно! Я всеньке своє кляте життя прибираю за тобою! Усе кляте життя. І якщо ти думаєш… – Він замовк. Глянув на Бо, на мене, підвівся й вийшов з кімнати.
Люба тьотю Енні,
Дуже вам дякую за светра. Мені він дуже подобаєцця. Бо подобаєцця її а Меттові й Люкові подобаюцця їхні. Вони самі вам напишуть. Бо знає що її з овечкою і їй подобаєцця а мені подобаєцця каченя на моєму. Дякую за книжки вони дуже хороші і шкарпедки теж дуже хороші. І шапочки. На Різдво ми ходили до отця Мітчела і я сиділа біля Джейні і була вилика індичка але я не могла багато їсти. Вчора ми ходили до Тедвортсів і у них теж була індичка. Місіс Мітчел подарувала мені набір грибінців і книжку а Бо ляльку а Джейні подарувала мені ручку. Місіс Тедвортс подарувала мені ляльку. Метт подарував мені книжку про комах а Люк подарував мені книжку про жаб. Місіс Стенович подарувала нам із Бо однакові сукні і вони правельного розміру. Містер Тедвортс дав нам окіст із часником дуже смачний а місіс Стенович дала нам різдвяний періг і місіс Пай теж і лікар Крістоферсон і місіс Крістоферсон прийшла в гості і принисла такі малесенькі апельсинчики дуже смачні…
Лист продовжується таким чином ще десь півсторінки. Хороші там люди. Кращих не знайдеш.
Під кінець січня біля будинку намело гладенькі звивисті кучугури снігу. Вночі будинок стогнав од холоду. Перш ніж озеро замерзло, відбурхало кілька буревіїв; хвилі, гнані арктичними вітрами, розбивали льодові брили, що намерзли вздовж берега, й викидали їх на сушу. Тиждень ті брили стриміли блискучими уламками скла, пощерблені, як акулячі зуби. А тоді знову здійнявся вітер, температура знизилася, хвилі вдарялися об ті брили, й бризки води замерзали ще у повітрі. Замерзлі бризки з гуркотінням ударялися об сушу й збиралися в галькові купи біля брил, врешті повністю вкриваючи їх горами виглянсуваного скла. А тоді за одну ніч озеро замерзло, й було чути лише стогін вітру.
Метт із Люком проклали через сніг борозну від вхідних дверей до під’їзної доріжки, а від неї – до дороги; а далі щоранку по черзі відкидали сніг. Прибирати сніг із дороги вони не стали, бо автомобіль усе одно не запускався. У деяких місцях стіни борозни сягали мого зросту, й за нею нічого не було видно. Бо страшенно подобався сніг, але вона мало його бачила, тому що Люк боявся надовго її випускати, щоб малá не змерзла.
Зранку я йшла в школу закутана так, що заледве могла рухатися; панталони й майка, на них – гамаші, штани, зверху – спідниця, фланелева сорочка, а на неї – светр, потім – гетри, куртка і шарф, що закривав ніс, і шапка, натягнута на очі, і дві пари рукавичок, три пари шкарпеток і зимові чоботи, що раніше належали Меттові, а до того – Люкові. Я боялася, що коли впаду, то не зможу підвестися. Буду лежати, де впала, аж доки промерзну до кісток.
Іноді вранці, діставшись до дороги, я знаходила там Метта, який чекав шкільного автобуса, тупцяючи й потираючи руками в рукавицях, щоб вони не змерзли. Автобус міг дорогою зламатися, або застрягнути в кучугурі, або прокладати собі шлях по об’їзній дорозі, вслід за снігоочисником – і ніяк не дізнаєшся, що саме з ним трапилося. У такі дні Метт зазвичай чекав мене, а тоді ми йшли у школу разом, сподіваючись, що дорогою нас наздожене автобус.
– Це ти? – питав він, коли я з’являлась, визираючи з проміжку між шарфом і шапкою.
– Так, – приглушено звучало з-під шарфа.
– Це може бути хто завгодно.
– Це я.
Шарф уже ставав мокрий всередині від мого дихання. Він пахнув мокрою вовною, морозом і повітрям, що обпече легені, якщо дати йому хоч найменшу можливість.
– Що ж, повірю тобі на слово. Ти не проти компанії?
– Ні.
– Тоді ходімо. Ти ворушиш пальцями?
Я крутила пальцями в рукавичках, щоб він побачив, він схвально кивав, і ми йшли, й сніг хрускотів під нашими ногами.
Він і досі жартував зі мною, досі дражнився, але я розчувала силкування в його голосі. У селі не з’явилося за велінням чуда ніякої роботи на неповний день, а на фермі містера Пая у такий холод не було чого робити, тож ні Метт, ні Люк не працювали вже два місяці.