Люба тьотю Енні,
Як поживаєте? Сподіваюся добре. Бо хворіє в неї кір. Лікар Крістоферсон сказав що вона одушає але вона дуже в крапинку й дуже дуже дратівлива. У інших в школі теж кір але я уже хворіла. Ми вчили про Генрі Гудсона й Північно-Західний прохід. Йохо люди були такі злі. Ми і дроби вчили. Якщо ти маєш два ½ яблука то маєш ціле яблуко якщо маєш чотири ½ яблука то два яблука якщо маєш три ½ яблука то маєш одне і ½. Розі Пай плакала у школі.
Не лише для нас зима видалася нелегкою. Старенька міс Вернон у лютому мало не померла від застуди, що розвинулася у пневмонію. Будинок найстаршого сина місіс Стенович згорів дотла, і йому з дружиною довелося переїхати назад до батьків. Джим Сумак обморозився, доки рибалив на льоду, тож йому довелося ампутувати пальці на ногах. Лікар Крістоферсон п’ять разів застрягав у кучугурах, в останній раз його пацієнтці довелося самій народжувати близнят, бо її чоловік підсковзнувся на льоду біля вхідних дверей, коли біг до сусідів по допомогу, й зламав ногу.
А ще щось відбувалося із Паями. Щось у Паях хвилювало Метта. Я не знаю, чи то було те саме, що спричинило істерику Розі в школі, але здається, що так.
– Хтось має щось зробити, – сказав Метт.
Був вечір. Я мала б готуватися спати, але не могла знайти піжами й пішла питати Люка, де вона. Я завмерла за дверима у їдальню послухати їх і переконатися, що вони не сваряться.
– Наприклад? – запитав Люк.
– Розповісти комусь. Розповісти отцеві Мітчелу чи ще кому.
– Що саме йому розповісти? Що саме ми знаємо?
– Ми знаємо, що ситуація погіршується.
– Справді?
– Я вчора бачив Мері. Дорогою додому зі школи. Я побачив, як вона йшла, й вийшов з автобуса.
– Так?
– Так.
– І вона щось розповіла?
– Не зовсім. Але однаково щось негаразд.
Пауза. Люк сказав:
– Частково це його власна провина.
– Лорі?
– Ага. Він огризається.
– А ти б не огризався?
– Не огризався б, якби мене за це били. Він має бути розумнішим і стуляти пельку.
Знову мовчання. Метт рішуче сказав:
– То ти думаєш, він його б’є.
Нерішуче:
– Мабуть.
– Я теж так думаю. Не просто там штурхає – у нього часом дивна хода. Тому, певно, ми маємо щось зробити.
– Наприклад? – запитав Люк.
– Можемо розповісти отцеві Мітчелу.
– І що доброго він зробить? Що він може вдіяти?
– Поговорити зі старим Паєм чи щось таке, – відповів Метт. – Не знаю, можливо, він щось придумає.
– Це погіршить іще більше.
– Якщо він знатиме, що люди знають, то, може, припинить.
– А що, як він подумає, що це місіс Пай або Мері щось сказали? – сказав Люк. – Він може відігратися на них.
– Тобто ти кажеш, що ми нічого не маємо робити? Сидітимемо, та й усе? Знаючи про це, але нічого не роблячи?
– Ми насправді нічого не знаємо напевне.
Кілька стуків об стіл – Метт злісно закриває одного підручника й витягає іншого.
– Отака твоя життєва філософія, Люку. Коли сумніваєшся – нічого не роби.
Їм слід було розповісти отцеві Мітчелу. Але задньою думкою всі розумні. На їхній захист можу сказати, що вони були зайняті своїми власними проблемами, які на той час досить посерйознішали: хвороба Бо, мій крихкий стан, нестача роботи вже три місяці, й напруга, що посилювалась між ними, мов грім, який відчуваєш ще до того, як почуєш, напруга, що росла, набухала й нагромаджувалася день за днем.
Глава 15
Настав березень. Усе ще лежали глибокі кучугури снігу, білого й гладенького. На око – так само, як у лютому. Однак, ступивши на нього, відчуваєш різницю. Кучугури вкриті тонкою кіркою, що хрускає під ногами, а під нею сніг осідає. Свіжонасипаний шар лежить, як пил, день чи два, а тоді й сам укривається кіркою. Під нею – важко розпластаний старий сніг, як тіло огрядної літньої жінки.
Думаю, десь у березні Люк почав привчати Бо до горщика. Той момент у нашому житті позначився певним драматизмом: Бо поводилась типово для себе, і спогад про це й досі залишається зі мною. Пам’ятаю, як ми з Меттом виконували домашню роботу за кухонним столом, і малá притупцяла, вбрана в шість одежин згори, але голенька від пояса, тримаючи горщика – порожнього – обома руками. Вигляд вона мала похмурий. Люк ступав відразу за нею із так само похмурим виглядом. Він щось говорив про те, що хіба вона хоче всеньке життя провести в підгузку, як вона це витримує – весь час ходити мокрою й смердіти, як вигрібна яма, а Бо його ігнорувала. Вона донесла горщика до відра для сміття в кутку кухні й укинула його туди, а тоді потупцяла назад.