Пам’ятаю, як Люк, притулившись спиною до стіни, став повільно зісковзувати вниз, аж доки не опустився на підлогу, підтягнув до себе коліна, склав на них руки, а на руки поклав голову й сказав: «Як я втомився від її лайна». І пам’ятаю, як Бо, що зупинилася у дверях, озирнулася й глянула на нього. Якусь хвилю вона мала непевний вигляд, а тоді підійшла до нього, погладила по голові й сказала: «Не плач, Люку». Хоч горщика назад не взяла. Вона жаліла Люка, але не аж так дуже.
І пам’ятаю, як Метт сказав: «Люку, це ж її перше повне речення: “Не плач, Люку”». І вони засміялися.
Хоча, я могла й помилитися з часом. Може, це було не в березні, бо навряд чи вони в той час багато сміялися. Думаю, ми досягли тієї стадії, коли, як усі дороги до Риму, так і кожна розмова, кожна пригода призводила до сварки, і зазвичай – до тієї самої сварки.
Якось по обіді, певно, в неділю, коли в усіх нас було трохи вільного часу, Люк вирішив, що я маю навчити Бо якихось дитячих пісеньок. Мирне заняття, якщо такі бувають. Він занепокоївся, що Бо виросте, так і не вивчивши жодної, і вмовив мене проспівати їй декілька. На той час Бо вже видужала від кору й стала така ж шумна, як і раніше, й гримала на кухні каструлями.
– Навчи її пісеньок, Кейт, – провадив він. – Навчи її найголовніших.
– А які найголовніші?
– Не знаю. Навчи її своїх улюблених.
Я не могла згадати й одненької.
– Я їх не пам’ятаю.
– «Гікорі дікорі док», – сказав Метт. Він сидів за кухонним столом, писав тітці Енні листа.
Я ніяково промовила:
– Бо, скажи: «Гікорі дікорі док».
Мала припинила свою роботу й глянула на мене з підозрою.
– Вона думає, що ти здуріла, – сказав Метт, навіжено шкрябаючи на листку.
Я спробувала знову.
– Бо, скажи: «Гікорі дікорі док».
– Ікі дікі док, – грубо відказала Бо. Вона озиралася, шукаючи якусь певну каструлю.
– Молодець! – відповіла я. – Молодець, Бо. А тепер скажи: «Мишка в годинник – скок!»
– Ця кастлюля, – сказала Бо. Вона схопила найбільшу каструлю й почала складати в неї інші за розміром. Їй це теж добре вдавалося. Помилялася не часто.
– Вона тебе ігнорує, – мовив Метт у паузі між бамканням. – Вона подумала, що ти втратила глузд.
– Ну ж бо, Бо, – продовжила я. – Мишка в годинник – скок!
– Дулня, – промовила Бо, знайшовши хвильку суворо помахати на мене пальцем.
– Ця пісенька дурна, – сказав Люк. – Спробуй якусь іншу. Проспівай її повністю.
Я трохи подумала й проспівала:
Бо подивилася на мене зі скептичною цікавістю.
– Спіймала, – голосно прошепотів Метт. – Вона на гачку. Тепер повільно її заманюй.
– Цить, цить, цить, – для проби промовила Бо. – Ла-ла-ла.
– Молодець, Бо! Молодець! Слухай:
– Свій, свій, свій, – сказала Бо, уважно придивляючись до моїх губ і згинаючи коліна відповідно до ритму.
– Молодець, Бо! Ти молодчина!
– Цув, цув, цув! – проспівала Бо. – Свій, свій, свій!
– Чудово!
– А нам прийшов рахунок від лікаря Крістоферсона? – запитав Метт.
– За що? – відповів Люк.
– За лікування Бо від кору. Прийшов рахунок?
Люк знизав плечима.
– Наче ні. – Він знову став споглядати Бо.
– Хвола, хвола, хвола! – репетувала Бо, виспівуючи з усіх сил. – Ла-ла-ла!
– Як думаєш, скільки грошей там буде? – запитав Метт.
– Хтозна.
– Ну так, але приблизно. Лікар приходив чотири чи п’ять разів. Має бути на величеньку суму.
– Почнемо хвилюватися про це, як він прийде, гаразд? Кейт, проспівай ще раз. По одному рядку. Вона справді швидко вчиться.
Але я спостерігала за Меттом, що підвівся на рівні й виглядав у вікно. Вже опустилася темрява, й він навряд чи бачив щось, окрім свого віддзеркалення, але все одно стояв і дивився.
Якусь хвилю було тихо, а тоді Люк промовив:
– Ти любиш хвилюватися, правда? Просто й дня не проживеш, щоб не похвилюватися. Нічого не залишиш просто так, щоб владналося саме собою, й одненького пообіддя, одненької хвилини не можеш провести, не пережовуючи, не обсмоктуючи гризоту. Й на хвилю не можеш про все забути… Все, все, що ми робимо, все тобі треба зіпсувати.