Метт лежав під стіною, дивно вигнувшись, і не відповідав. Мені було видно його обличчя – завмерле й бліде, з широко розплющеними очима.
– Вставай, – повторив Люк. Коли Метт знову не відповів, він зробив крок у його бік, і тоді Метт заговорив:
– Не підходь! – здавалося, він силою витискав із себе слова.
Люк зупинився.
– Вставай, – сказав він знову, цього разу невпевнено.
Метт промовчав. Саме тоді я помітила, що щось трапилося з його рукою. Вона лежала під ним, вивернута боком, плече скидалося на велетенський горб і стриміло не звідти, звідки мало б. Я думала, що його рука відірвалася. Відірвалася всередині сорочки, там, де плече. Найстаршому синові містера Тедвортса відрізало руку, коли він потрапив під потяга, і хлопець помер від втрати крові, перш ніж прибула допомога.
Люк кричав на когось, кричав на мене.
– Заткайся! Заткайся, Кейт!
Він схопив мене й трусонув, і тоді я замовкла.
Він глянув на Метта й провів руками по волоссю.
– Що таке?
– Покличте лікаря, – відповів Метт. Його голос був такий напружений, що звучав, як писк.
– Нащо? Що таке? – Але він теж бачив руку, і його голос тремтів.
– Покличте лікаря.
Пам’ятаю чекання: Метт лежав так непорушно, що, здавалося, не дихав, із сірим обличчям, блискучим від поту. Пам’ятаю, як лікар Крістоферсон увійшов до кімнати, глянув на лежачого Метта, тоді на нас із Бо і, нарешті, на Люка, що на той час уже сидів, обхопивши голову руками. Він запитав, що сталося, і ніхто йому не відповів.
Пам’ятаю, як він опустився на коліна поруч із Меттом, розщепнув його сорочку й просунув руку пощупати плече, а Метт стиснув губи точно, як лисиця, що якось втрапила до пастки містера Сумака. Лікар Крістоферсон стишено сказав:
– Нічого, Метте. Нічого страшного. У тебе просто вивихнуте плече, та й усе. Ми його зараз швиденько вправимо.
Він підвівся й глянув на Люка важко і сердито, й промовив:
– Буде потрібна твоя допомога.
І пам’ятаю, як Люк зиркнув на лікаря, а тоді – на Метта, витираючи рота зовнішнім боком долоні.
Лікар Крістоферсон озирнувся й замислено глянув на нас із Бо. Бо майже перестала тремтіти, хоч і досі плакала. Вряди-годи її охоплював трус і тоді видихала вона з дрижанням. Лікар Крістоферсон підійшов до неї, поклав долоню їй на голівку й пригладив волосся, а потім і мені.
Він сказав:
– Твоя допомога, Кейт, теж буде потрібна. Допоможеш мені з дечим? Моллі залишилась сама в автомобілі, а якщо її надовго залишити, то їй стає самотньо. Допоможи мені вдягнути Бо в комбінезон і тоді ви вдвох могли б піти надвір і посидіти з нею, щоб їй не було самотньо. Авто стоїть на дорозі – я не зміг під’їхати доріжкою до будинку, але двигун залишився увімкнений, тож там затишно й тепло.
Пам’ятаю, як ішла за ним, а він ніс Бо вздовж тунелю в снігу до дороги, і пам’ятаю, як зраділа Моллі, коли він відчинив двері й посадив нас із Бо поряд з нею на заднє сидіння. Моллі була найніжніша собака з усіх, що я знала. Вона також була чудова нянька. Вона ніжно вилизала заплакане обличчя Бо, вуркочучи до неї, і за хвильку Бо теж стала до неї вуркотіти, заховала обличчя у теплій Молліній шиї, вкрившись її шовковими вухами.
А я… Я сиділа поруч з ними й чекала, коли мені скажуть, що Метт помер. На той час я вже знала, що має статися щось страшне, бо ж був знайдений привід забрати нас із Бо з-перед очей. Я мала мільйон можливостей додуматися до цього. Отож, коли лікар Крістоферсон повернувся по нас, я перебувала у глибокому шоці й він мав на руках ще одного пацієнта.
Звісно, іронія цього всього в тому, що за кілька тижнів Люкові слова справдилися. Дещо таки нагодилося.
Частина четверта
Глава 16
Був якийсь час – досить довгий – коли вони не здавалися мені реальними.
Мабуть, «реальними» – неправильне слово. «Важливими» – краще. Мої родичі не здавалися мені важливими. Це було на останньому курсі. Не на першому, коли я думала, що помру з туги за домівкою, а пізніше, на другому й третьому, коли мої обрії розширялися й Кроу-Лейк ніби зменшився до малесенької непримітної цятки на мапі.
Я виявила, що прабабуся Моррісон мала більше рації щодо сили освіти, ніж сама могла уявити. В освіті вона вбачала найбільше добро і водночас можливість утекти від злиденності фермерського життя, але не мала уявлення, які двері та може відчинити. Я вивчала зоологію й склала іспити за перший курс найкраще в групі, й мені сказали, що як працюватиму з такою ж старанністю, то здобуду стипендію на написання дисертації. Я знала, що як добре з цим упораюся, то матиму пропозиції роботи, в університеті чи деінде. Я знала, що як колись захочу працювати за кордоном, то це можна буде влаштувати. Світ відкривався мені; я відчувала, що можу поїхати будь-куди, займатися будь-чим. Бути будь-ким.