Метт, Люк і Бо відступили в невеликий затінений куточок моєї свідомості. На той час – на другому курсі мені ще й двадцяти не виповнилося, отож Бо – тільки чотирнадцять – Бо ще мала відкриті можливості, а Метт із Люком залишалися там, де завжди були й де завжди будуть. Відстань між нами здавалася такою величезною, а та частина мого життя – такою далекою й минулою, що я вже не бачила між нами нічого спільного.
Я не могла собі дозволити приїжджати додому на короткі канікули, а що в Торонто було більше робіт на літо й за них краще платили, ніж удома, то на літо теж не приїжджала. Якось я не бачила їх два роки, й могла б і більше, та вони приїхали на мій випускний. Усі троє, вбрані у найкращий одяг. Мене це розчулило, але я їх соромилася. Я не стала знайомити їх із друзями.
За ці роки я зустрічалася з кількома хлопцями, але стосунки довго не тривали. Невдачі в особистому житті мене не тривожили. По-перше, я надто старанно вчилася, щоб забагато про це розмірковувати, по-друге, як уже сказала, я ніколи не думала, що когось покохаю. Певно, уявляла себе якимось ексцентричним науковцем. Відлюдним і самостійним, закоханим у свою роботу.
І то не була вигадка – я справді щиро любила свою роботу. Університетське життя стало для мене справжнім одкровенням: книжки й наукові матеріали, лабораторії з їхнім обладнанням для аналізів і чудовими складними мікроскопами, консультанти й викладачі, кожен з яких компетентний у своїй галузі – все, що хочеш. На середині третього курсу я вже точно визначила, що далі займатимуся наукою. До кінця того року я вибрала, в якій саме галузі зоології спеціалізуватимуся.
Моє рішення стало результатом навчальної практики на невеличкому озері на північ від Торонто. Те озеро любили відпочивальники, особливо зацікавлені в катанні на човнах та інших видах водного спорту. Ми приїхали туди у вересні, коли відпочивальники вже роз’їхалися. Метою практики було визначити, яке довкілля залишають по собі люди по закінченні літа. В рамках дослідження ми взяли зразки води й зібрали представників флори й фауни з поверхні для подальшого розгляду в лабораторії. Водяних істот везли у резервуарах і пластикових пакетах, у холодильнику, повному льоду, інші їхали в Торонто просто в коробках чи банках. Повернувшись до лабораторії, ми отримали завдання визначити й задокументувати, кого зібрали, прокоментувати їхній стан здоров’я, а якщо хтось помер, то висловити припущення, що могло стати причиною їхньої смерті.
Я зібрала більшість своїх істот із невеликої загатки в кінці озера, й виловлюючи їх, також зачерпнула трохи гнилої органічної речовини із дна. В лабораторії, щасливо перенісши своїх істот у резервуари, я висипала мул і пісок у посудину й швиденько переглянула, чи немає там, бува, чогось цікавого. Переважно там лежало мертве листя й гілочки, але серед них виднівся маленький, чорний, невідомий згусток. Я підняла його пінцетом, обережно опустила на вологий папірець, щоб він не висох, і поклала під стереомікроскоп.
Той згусток колись був гладиш, Notonecta – жорстокий малий хижак, що багато часу проводить догори лапками під поверхнею води, дослухаючись вібрацій, що свідчитимуть про наближення здобичі. Я добре знала гладиша з часів, проведених із Меттом, – він був першим доказом того факту, що поверхневий натяг діє і під поверхнею води – і за звичайних обставин упізнала б його з першого погляду. А так мені знадобилося кілька хвилин, щоб ідентифікувати його як представника виду, бо він був укритий – заліплений – липким чорним шаром мастила з якогось моторного човна, що ходили озером. Мастило повністю вкрило його делікатні чутливі волосинки на животі, повністю заблокувало дихальні отвори.
Складно пояснити, чому це так мене зачепило. Усі створіння помирають і те, як вони зустрічають свій кінець, в людських очах здається жахливим. І не те щоб я не знала про забруднення довкілля – це одна з найбільших проблем природничих наук. Можливо, бо в цьому випадку жертва була так добре мені знайома. У мене малої гладиш викликав величезне зацікавлення – мені здавалося, що він ніби висить зі стелі, і я все чекала, коли ж він утомиться і впаде.
Хай там як, а дивлячись на крихітне почорніле тільце, я відчула суміш жаху й щирої… скорботи. Кілька років я й не згадувала рідні ставки, але тепер вони яскраво постали в моїй уяві. Звісно, вони надто малі для катання на човні, але безліч інших забруднювачів могли потрапити до них із дощем або просочитися із землі. Я уявила, як колись у майбутньому повернуся до них, вглядатимуся в їхні глибини й… нікого не побачу.