Хай там як, а сенс у тому, що любов до Деніела відрізнялася від усіх тих почуттів, що я мала раніше, в ній було якесь упізнання. Певно, любов сягає більших глибин, ніж усе інше. Вона дістає до глибини серця, й коли Деніел дістав до глибини мого серця, то виявилося, що там жили й Метт, і Люк, і Бо. Вони були частиною мене. Попри роки розлуки, я все ще знала їхні обличчя краще за своє. Всього, що я знаю про любов, я навчилася у них.
Я почала час від часу їздити додому на канікули. На той час уже могла собі це дозволити. Почувалася незвично – у громаді мене вважали дивовижею, «втікачкою». Звісно, вони всі мною пишалися, й дражнили, звертаючись до мене «доктор Моррісон» або «пані професор». Дехто ставився з повагою, що мало б бути кумедно, але чомусь натомість було гірко. Люк грав роль гордого батька, що мало б бути гірко, але було кумедно. З Бо мені було найлегше. Бо сприймає всіх такими, як вони є.
А Метт? Ох, Метт пишався мною. Метт так мною пишався, що я ледве могла це витримувати.
Вечірка з нагоди дня народження Саймона мала відбутися в кінці квітня, й увесь березень я намагалася вигадати для нього підхожий подарунок. Що дарують хлопцеві з нагоди змужніння? Якщо точніше, що тітка має дарувати племінникові? І ще точніше, який дарунок стане підхожий Меттовому синові? Якщо чесно, я більше переймалася тим, щоб Метт схвалив той подарунок, аніж тим, щоб він сподобався Саймонові.
Я знала, що Саймон сподівався через рік вступити до університету й вивчати фізику. (Мушу сказати, що у випадку Саймона «сподіватися» зайве. Він успадкував батьків розум і точно складе іспити на раз-два.) Тож я кілька пообідь побродила фізичним факультетом у пошуках натхнення. Натхнення не навідалось.
Я відклала це на тиждень чи два, сподіваючись, що ідея прийде до мене сама, але ні. Всі звичайні речі – одяг, книжки й музичні диски – здавалися занадто незначними для такого значного дня народження, та й у будь-якому разі я б не наважилася вгадувати Саймонові смаки. Величезні подарунки – авто, поїздка Європою – не з моїми грошима. Середні подарунки – програвачі й таке інше – він уже мав або, певно, отримає від батьків.
Минали дні. Настав квітень. Я організована людина, мені не подобається залишати щось на останню мить. А надто щось важливе.
У відчаї я дві суботи поспіль їздила в місто, шукаючи ідеї, бродячи натовпами, з надією передивлялася гори мотлоху в пошуках чогось підхожого. На другу суботу Деніел поїхав зі мною, стверджуючи, що дуже любить ходити по магазинах і завжди має добрі ідеї. Насправді ж його ідеї були просто смішні. Йому подобалася кожна побачена річ, його пропозиції ставали дедалі пустотливіші, аж доки я не розсердилася й попросила його їхати додому.
– Господи, ти так серйозно це сприймаєш, – поскаржився він. – Чи є у світі щось, що ти сприймаєш несерйозно? Заради Бога, це ж на день народження! Це має бути весело!
Я нагадала йому, що а) він єдина дитина й не має ні племінників, ні племінниць, так що не знає, про що говорить і б) будь-хто, хто вважає, що обмежений у часі пошук важливого подарунка на день народження – це весело, має сходити до лікаря.
– Послухай, – сказав він, коли роздратування почало переливатися через край, – ось телефон. Чому б тобі не зателефонувати братові й не запитати, чи знає він щось таке, що сподобалося б його синові?
– Деніеле, я хочу зробити це сама. Будь ласка, їдь додому.
Він пішов геть із ображеним виглядом. Але відтоді, як я запросила його з собою на вечірку, він перебував у такому доброму гуморі, що я була певна – навіть моя нервова поведінка не могла засмутити його надовго.
Врешті я вирішила відкрити Саймонові рахунок в університетській книгарні й покласти на нього достатньо грошей, щоб заплатити за всі підручники, потрібні першокурсникові. На додачу, щоб йому було що розпакувати того дня, купила йому маленького гіроскопа – насправді, просто іграшку, але дуже добре зроблену, як символ краси й тонкості предмета, який він вибрав вивчати.
Коли я розповіла Деніелові, що вирішила щодо подарунка, він реабілітувався, сказавши, що той буде чудовий. А тоді все зіпсував, як це вміє тільки він, сказавши, що той дуже «в моєму стилі».
– Що ти маєш на увазі? – підозріливо запитала я.
– Ну, підручники. Він має ще якусь тітку, що подарувала б йому підручники на вісімнадцятиріччя?