– Коли я згадую, як проводила в бібліотеці години, намагаючись дістати підручники, які хтось узяв, бо не мала грошей їх собі купити…
Він широко всміхнувся і сказав, що просто дражниться.
Я не знаю, чи то через те, що Метт заполонив мої думки, чи ні, але у вівторок перед Саймоновою вечіркою у мене на роботі сталася невелика катастрофа. Раніше нічого такого не траплялося й інша причина мені й на думку не спадає – ні критичного відгуку на мою статтю я не отримала, ні проблеми в дослідженні не мала, нічого такого. Тож, напевно, це має бути пов’язане з думками про дім.
Моя робота – доцента кафедри екології безхребетних – складається із кількох частин: проводити дослідження, аналізувати дані й записувати висновки, писати статті для публікації, готувати доповіді на конференції, опікуватися випускниками, навчати старшокурсників… ще й виконувати неймовірну кількість адміністративних завдань.
Дослідження я люблю. Вони потребують терпіння, точності й методичного підходу, і все це я маю. Звучить нудно, але це далеко не нудно. З одного боку, це дозволяє відчути, що робиш якийсь власний крихітний внесок у пазл науки. З іншого – розуміння нашого довкілля безмірно важливе, якщо ми не хочемо його зруйнувати. Дослідження – найважливіша частина моєї роботи, й на них часу ніколи не буває досить.
Я не проти писати реферати й статті. Обмін ідеями конче потрібен, і я готова докинути свою лепту.
До доповідей на конференціях я байдужа, бо знаю, що особливо не вмію доповідати. Я розказую чітко, можу підготувати добре структурований матеріал, але у моїх виступах бракує іскри.
Викладати взагалі не люблю. Цей університет належить передусім до дослідницьких, так що мені доводиться проводити перед студентами лише чотири години на тиждень, але мені потрібен майже тиждень, щоб підготуватися до кожної лекції, і це з’їдає багато часу, що міг би бути витрачений на дослідження. Також мені важко встановити контакт зі студентами. Деніелові вони в радість. Він удає, що ні, так само, як удає, що не працює – він працює ввесь час, просто називає це по-іншому. Він таємно вважає студентів цікавими й мотивувальними. Я таємно не погоджуюся. Я їх не розумію. Здається, вони нічого не сприймають серйозно.
Хай там як, а ця «катастрофа», якщо це не занадто голосна назва для цього випадку, сталася посеред лекції. Почалася вона з невеликої заминки. Я пояснювала гідрофобну природу волосяних пучків у деяких членистоногих повній аудиторії третьокурсників, як раптом згадала дещо так яскраво, що зовсім утратила нитку думки. Я згадала себе разом із Меттом, у наших звичайних позах – на животах біля ставка, звісивши голови над водою. Ми саме спостерігали за вишуканим веселковим танцем бабок, коли нашу увагу захопив крихітний жучок, що спускався стеблом комишу. Коли ми його помітили, він був десь за шість дюймів від води й цілеспрямовано дріботів униз. Нам стало цікаво, куди, на його думку, він ішов, і що робитиме, коли дійде до води? Він розумів, що там вода? Метт сказав, що у комах немає носів, як у нас, але вони відчувають запахи й можуть відчути вологу своїми антенами, так що, певно, розумів. У такому разі, чого він туди йшов? Напитися? Метт сказав, що, на його думку, комахи отримують усю потрібну їм воду зі з’їдених рослин і випитої крові, але, може, він не має рації. А може, це не жук, а жучиха, й вона збирається відкласти у воду яйця, як це роблять бабки? Метт відповів, що навряд чи жуки так роблять, але, може, він і стосовно цього рації не має. Я сказала, що, мабуть, жук просто думає про щось інше, наприклад, що з’їсти на обід, і не дивиться, куди йде, й Метт промовив, що у такому разі на нього чекає несподіванка.
Але несподіванка чекала на нас. Досягнувши води, жук навіть не спинився. Він просто продовжував іти. Поверхня води на хвилю забрижила, коли жук умочив голову, а тоді обгорнула його й проковтнула.
Я стривожилася, бо подумала, що він утонув, але Метт промовив:
– Ні – глянь! Глянь, що він зробив!
Я стала вдивлятися у воду й побачила, що наш жук, який усе ще розмірено дріботів углиб, був огорнений сяйливою срібною булькою.
– Це повітря, – проронив Метт, нахиляючись уперед, закриваючи поверхню ставка долонями, щоб затулити свій відбиток. – У нього своя субмарина, Кейт. Хіба ж це не дивовижно? Цікаво, скільки він може протриматися під водою.
Звісно, тепер я знаю, як жукові це вдалося, і ніякої таємниці в цьому немає. Заглиблюючись, багато істот, що живуть на межі між водою й повітрям, беруть із собою повітряну бульку. Ворсинки, де збирається повітря, такі густі, що зовсім не пропускають води. Коли ввесь кисень використано, його заміщає інший, узятий з довкільної води. Щодо тривалості перебування жука під водою, то це залежить він об’єму розчиненого у воді кисню й швидкості використання запасу. Загалом, що активніша комаха й тепліша вода, то менше часу вона може провести в її товщі.