Отакі справи. Сталося саме так, як казав Люк – щось нагодилося. Власне, за кілька тижнів нагодилося дещо ще.
Але, трохи повертаючись: у наступні після «інциденту» між Меттом і Люком дні лікар Крістоферсон приходив декілька разів, буцімто оглянути Меттове плече, але, певно, кинути оком також і нас із Бо. В останній візит він привів обох хлопців до вітальні й вичитав їм. Мені це відомо, бо я підслуховувала під дверима. Він узяв із собою Моллі, щоб вона розважала нас із Бо, але я вже розкусила цю хитрість і вирішила, що більше не дам тримати себе в невіданні. Переконана, що то був мій перший свідомий акт відсічі.
Вичитування почалося обманно. Лікар Крістоферсон сказав, що всі захоплюються тим, як хлопці стараються для нас із Бо, й усі знають, як сильно вони прагнуть справлятися самотужки.
Потім він ненадовго змовк. Думаю, вони обидва знали, що то було не все, що він намірився сказати.
Лікар продовжив. Він сказав, що часом важко змиритися, коли, попри всі твої намагання, нічого не виходить. І визнати це не соромно. Насправді, визнати це – важливо. Важливо усвідомити, коли щось не виходить, бо інакше наражаєш себе на нестерпну напругу. А тоді, звісно, зазвичай стається щось погане.
Він знову змовк. А тоді Люк сказав, так тихо, що мені довелося напружитися, притискаючи вухо до дверей, щоб розчути, що вони з усім розібралися і вже все гаразд.
Лікар Крістоферсон запитав, чи вони цього певні?
Його голос був лагідний, але навіть я чула в ньому серйозність. Він трохи почекав, питання висіло між хлопцями в повітрі. Уявляю, як Люк провів рукою по волоссю. Потім лікар сказав, що хвилюється за нас із Бо. Те, що трапилося перед нашими очима, більше ніколи не повинно повторитися. Ми надто багато пережили. Ми були надто вразливі.
Далі мовчання тривало довше. Люк кашлянув.
Лікар Крістоферсон сказав, що, попри свою нехіть до цього, але, маючи хоч якусь причину підозрювати, що таке повторилося, в нього не буде іншого вибору, крім як зателефонувати тітці Енні. На щастя, я не усвідомлювала, що він мав на увазі. Я вирішила, що він погрожував їм доганою від тітки Енні, – перспектива, що видавалася мені вкрай доречною. Мені й на гадку не спало, що він мав на думці відправити нас із Бо на схід.
Цього разу тиша трималася доти, доки її не перервав сам лікар Крістоферсон. Він сказав, що хоче, щоб вони погодилися на дві умови. По-перше, якщо колись у майбутньому між ними буде конфлікт, то вони розв’яжуть його мирним шляхом. По-друге, якщо вони зіткнуться з проблемами, то шукатимуть допомоги. Їхнє бажання бути самодостатніми гідне захвату, але вони мусять пам’ятати, що надто сильна гордість – це слабкість, якщо не сказати – гріх. Багато людей із нашої громади будуть раді допомогти, з поваги до наших батьків. Отож, потрібна їхня згода. Більше ніяких бійок, і відтепер їхня гордість має стояти на другому місці, після нашого з Бо добробуту.
Потім вони йому відповіли, перший – Люк, далі – Метт, і дали згоду. Лікар Крістоферсон відразу влаштував їм випробування, сказавши про свої підозри, що з грошима у нас наразі непросто й він хотів би їх виручити. Вони відразу ж його провалили, запевняючи, що ще залишилося багато батькових грошей, але вони страшенно вдячні за пропозицію. Певно, він знав, що хлопці казали неправду, але вирішив, що їхня гордість на сьогодні достатньо витерпіла, як на один день, тож промовчав. Потім почувся скрип стільців і я шмигнула назад на кухню, де Бо й Моллі пили на підлозі пообідній чай.
Через кілька тижнів містер Тьортл упав із даху.
На той час Метт уже повернувся до школи. Не знаю, як Люкові вдалося його переконати, точно не вивихнувши його плече. Власне, недавно мені спало на думку, що, може, його переконав і не Люк. Може, його переконала Мері. Хай там як, а Метт повернувся до школи й готувався до іспитів, мов божевільний. У нього не було умов, які можна назвати ідеальними для навчання. Щойно Люк пристав на роботу шкільним сторожем, Меттові довелося глядіти нас, тільки-но повернувшись зі школи, а глядіти Бо – не найлегша у світі справа. Вряди-годи до мене приходять студенти й вибачаються за невиконання завдання. Кажуть, що були хворі (похмілля), або не змогли дістати в бібліотеці якусь певну книгу (прийшли запізно), або мали ще три завдання, що мусили зробити тоді ж (відклали все до останньої хвилини). А я думаю про Метта, що всівся на підлогу, маючи підручник із хімії з одного боку, й Бо, яка погоджувалася сидіти на горщику, якщо тільки він посидить поряд, – з іншого, й шалено шкрябає щось у зошиті, покладеному на коліно.