Звісно, фінансові негаразди нікуди не поділися. Обов’язки сторожа забирали лише кілька годин на день. (Як виявилось, за ідеальним розкладом, бо Люк міг повертатися до своїх ранкових клопотів до того, як Метт ішов до школи, і йти на роботу, коли Метт приходив додому.) Попередні сторожі завжди були ще й фермери, тож ця робота давала просто невеликий додатковий прибуток. Я певна, що шкільна рада виділила максимум, але вона не могла платити Люкові прожитковий мінімум за десять-п’ятнадцять робочих годин на тиждень. Ця платня покращила ситуацію, але повністю її не розв’язала.
На той час весна вже буяла, й з’явилося багато роботи на фермах, але Люк за них не брався, бо не міг примусити себе залишити Бо з сусідами. Містер Тедвортс запропонував роботу, підхожу для Люка. Він мав два акри землі, що заросла лісом, і хотів їх розчистити: зрубати дерева, викопати корені, колоди трактором відвезти до будинку, порізати на поліна, поколоти їх і продати в місті дрова. Робота саме для Люка, але потребувала денного світла, а містер Тедвортс хотів, щоб її виконали швидко. Він не міг чекати до вихідних, коли Люк матиме вільний час.
З одного приводу між хлопцями з’явилося те, що лікар Крістоферсон називав тертям. Метт наполягав, що з Бо буде все гаразд, якщо її кілька днів на тиждень глядітиме хтось інший. Люк навідріз відмовлявся. Він відказав, що запланував глядіти Бо рік і глядітиме її рік.
Пригадую ту сутичку. Пригадую, як Метт сказав:
– Точно рік? І це має бути точно рік? А якщо рік без місяця? Такий варіант ти розглядаєш? А якщо рік без тижня?
Люк змовчав.
– А якщо тобі трапиться добра робота, а тобі до року залишиться день, то що, ти від неї відмовишся, Люку? Невже ти скажеш, що для Бо буде найкраще, якщо ти від неї відмовишся?
Люк відповів:
– Стули пельку, Метте, добре?
Я бачила, як напружилося Меттове підборіддя, але, відчувши за собою тінь лікаря Крістоферсона, він змовк.
А тоді ще дещо нагодилося.
Якось я слухала дебати на тему «Характер – це доля». Їх проводили в рамках ярмарку випускників. Усе закінчилося гризнею, бо ведучий дебатів не визначив умови наперед. Вони загрузли, обговорюючи «долю». Звісно, якщо твоя доля – бути вдареним випадково впалим метеоритом, то навряд чи твій характер якось може на це вплинути.
Та все одно ця ідея цікава. Наприклад, візьмемо Люка. Ви можете й не погодитися, що його рішучість, його відмова розглядати ймовірність невдачі вплинули на події. Метт мислив куди раціональніше, але Люкова ірраціональність врешті окупилася, аж ніби примушуючи долю підкорятися його волі.
Або ж узяти Келвіна Пая. Якщо роздумувати над минулим, то можна сказати, що його долю можна було передбачити майже від моменту народження. І долю Лорі теж. Але, на мій погляд, у цього аргументу є слабкий бік, а саме – доля кожного прив’язана, більш або менш, до доль усіх інших.
І, звісно, це твердження легко можна перевернути з ніг на голову. У випадку Люка можна сказати, що якби він не втратив батьків, то ніколи б не розвинув тої своєї дивовижної рішучості. Він, певно, мав її в собі, але без втручання долі вона б не проявилася. Він доріс до ситуації, скажете ви, але ситуація сталася перша.
А щодо Метта? Як ви виправдаєте Метта? Мені ніколи не вдавалося виправдати Метта. Хай там як, не маю жодного бажання його аналізувати. Це мене аж надто засмучує.
Люба тьотю Енні,
Як ваші справи? Сподіваюся що добре. Місіс Стенович каже що Ісус каже що вона може виділити для нас два пообіття на тишдень. Вона каже що її діти виросли й нам вона потрібна більше ніж їм. Люк каже що ми без неї обійдемося а Метт каже що ні й це буде добре бо Бо залишатимецця у нас удома.
– Ранками я не можу, – відрізала місіс Стенович. – Ранками треба готувати сніданок і обід чоловікам, і братися за вечерю. По понеділках і п’ятницях я зайнята цілий день. Понеділок – базарний день, а в п’ятницю я пораю курей. По вівторках, середах і четвергах я можу виділити час, тому вибирайте будь-які два дні.
Вона зухвало глянула на Метта й Люка. Бог не наділив її, Лілі Стенович, красою: маленькі, водянисті очі й велике, м’ясисте обличчя, але все одно харизма в неї була. Тепер я думаю, що в її зухвалості було щось від благородності. Грубої відваги. Я певна, що вона знала, якої ми про неї були думки – якої всі про неї були думки. Пам’ятаю, як мій батько – навіть мій батько – сказав, що закладається: Господь червоніє від сорому щоразу, як Лілі Стенович розтуляє рота, а мама строго відповіла, що та має серце з чистого золота і важливо тільки це. І пригадую, як батько відповів, хоч і пошепки, що це важливо, але важливо не тільки це.