В інших громадах її б і не помічали, але в нашій… ну, майже всі ми були пресвітеріанці, як я вже казала. Прикликання Бога, Сина Божого та Святого Духа серед нас не побутувало. Як і виказування почуттів, а місіс Стенович виказувала свої почуття і в хвіст, і в гриву. Її соромився навіть чоловік. Навіть сини.
Проте вона твердо стояла перед Меттом і Люком, жінка з розпашілими щоками й рябою шиєю, і кидала їм виклик відмовитися від її пропозиції. Два пообіддя на тиждень. Вона могла б глядіти дівчат, трохи готувати, може, трохи прибирати (вона згадала прибирання ніби між іншим, наче то не був найважливіший пункт її плану), а Люк виконував би ту роботу, якої потребували на фермах. Господь говорив до неї і вона збирається вволити Його волю. Думаю, навіть Люк розумів, що іншого варіанта, крім як пристати на пропозицію, вони не мали.
– Вона заразить дівчат, – пізніше сказав він Меттові, пошепки, ніби боявся, що наші батьки, сидячи на своїх хмарах, почують його і відправлять вечеряти на кухні навстоячки.
– Заразить? – зніяковіло перепитав Метт, вочевидь, уявляючи те саме. – Не дуже чемно так це називати.
– Ти ж знаєш, про що я. Вони мають свідчити, чи як це зветься. Нести Слово. Вони мають нести Слово.
– Ні, сюди не мають, – відказав Метт.
– А як ми її зупинимо? Ми ж не можемо сказати: «Розумієте, ви можете прибирати в нас удома, але нести Слово сюди не треба».
– Можемо сказати це чемно.
– А як сказати це чемно?
– Скажемо, що батьки хотіли, щоб Кейт і Бо виросли в нашій релігії. Можемо сказати так. Вона це сприйме. Вона любила маму.
– От ти і скажеш, – відповів Люк.
Отож, місіс Стенович приходила щовівторка й щочетверга по обіді, а Люк вирубав дерева й розчистив поле містера Тедвортса. Місіс Стенович та Бо не на все мали спільні погляди, але їм удалось домовитися. Місіс Стенович дозволяла Бо гриміти каструлями на кухні, а Бо дозволяла місіс Стенович навести лад у решті кімнат, а тоді місіс Стенович дозволяла Бо перенести каструлі в їдальню, а Бо дозволяла прибрати на кухні. Потім місіс Стенович дозволяла Бо вибрати будь-які книжки і взяти їх у ліжко, якщо малá залишалась там годину, доки місіс Стенович чистила каструлі й готувала вечерю. Коли я поверталася зі школи, Бо вже можна було встати й нам обом дозволяли робити що завгодно на наш смак, якщо тільки місіс Стенович могла «взятися за вікна» або зайнятися чимось іншим, запланованим на той день. Я не знаю нікого, хто міг би встигнути стільки за одне пообіддя. Наш будинок цілком змінився.
Ладнати з нею стало легше, великою мірою, бо вона стала не така засмучена. Якийсь час вона щоразу, коли я поверталася зі школи, притьма бігла до дверей мене обійняти, але потім перестала. Думаю, бачила, як страшенно мені це не подобалося. Думаю, вона не могла цього не бачити. Обіймати мене було, як обіймати ящірку.
Сподіваюся, вона знала, що ми їй вдячні. Ні, я це перефразую. Сподіваюся, ми були їй вдячні. У мене таке відчуття, що не були, що тоді не були. Може, це не мало значення. Вона ж старалася не тільки для нас.
Глава 18
Лорі Пай пішов із дому котроїсь квітневої суботи по обіді. Точної дати не скажу, бо не написала про це тітці Енні, але знаю, що в квітні, бо настало тепло, й ми легковірно вирішили, що зима скінчилась. І знаю, що в суботу по обіді, бо Метт був там і все бачив.
Тоді Метт небагато про це розповів. Сказав, що старий Пай і Лорі посварилися, і Лорі втік, та й усе. Як-не-як, обидва хлопці вже бачили незліченну кількість сварок між Келвіном і Лорі. Й Лорі вже кілька разів тікав із дому, як був малий, і завжди повертався з власної волі.
Тієї ночі виявилося, що тепло дурило нам голови, й температура впала до мінус десяти. Метт занепокоївся. Сказав, що Лорі пішов, одягнений у легку сорочку. Але Люк відповів, що це просто спонукатиме його повернутися трішки скоріше. Насправді, може, він уже вдома, й може, містер Пай дещо охолов, доки Лорі не було. Трохи подумавши над цим, Метт погодився.
Однак у неділю ніхто з родини Паїв не прийшов до церкви, й на сніг уже цього не звернеш. Дорогою додому Метт був досить мовчазний, і це збудило в мені тривогу. Якщо Метт хвилювався, то хвилювалася і я; будь-які негаразди, як мені здавалося, обов’язково мають стати нашими негараздами. Отож, я поводилася ще тихіше й слухала ще уважніше, й після обіду, коли хлопці мили посуд, почула, що сталося. І хоч оповідка відрізнялася лиховісністю, мені відлягло від серця, бо ті негаразди нас не стосувалися.