Завдяки життєвим циклам весна – найкращий час ходити на ставки, й тієї весни чи не кожна істота заходилася розкривати нам свої секрети. Пам’ятаю, як одного вечора із захватом зіслизала крутою доріжкою до «нашого» ставка, бо побачила, що його поверхня ніби кипить. Вода клекотіла й вкривалася бульбами, як суп у каструлі. Я не мала жодного уявлення, що там відбувалося. Виявилося, що то були жаби, сотні жаб, змішані на поверхні води, що видиралися одна одній на спини, зіслизали й намагалися видертися назад. Я запитала Метта, що вони роблять, а він відповів: «Вони спарюються, Кейт. Вони запліднюють жабуриння». Проте його теж здивував їхній нестямний поспіх.
Він сказав мені тоді, що для всіх тварин: від одноклітинних до найрозвиненіших, основна мета життя – відтворення. Я пам’ятаю, як здивувалася. Мені здалося дивним, що істота має існувати тільки для того, щоб дати життя іншій істоті. Цього мені здавалося недостатньо. Досить безглуздо, як подорожувати тільки щоб подорожувати.
Мені тоді не спало на думку запитати, чи це стосується й нас, чи відтворення – єдина мета нашого існування. Цікаво, що він би тоді, тієї весни, мені відповів, якби я запитала.
Звісно, весна відзначалася ще однією важливою подією. Тоді, як і тепер, іспити складали в червні. Метт був один із небагатьох учнів із класу, хто складав вступні іспити до університету. Більшість дітей із Кроу-Лейку вважали за щастя закінчити дванадцятий клас. Якщо дитині з фермерської сім’ї дозволяли закінчити школу, то швидше за все, це була дівчина, бо дівчата слабші й, відповідно, не такі корисні.
Загалом кажучи, дружини фермерів, з якими я знайома, освіченіші за своїх чоловіків. Такий стан справ уважався добрим; дружини фермерів вели бухгалтерські рахунки, за потреби писали листи. На мій погляд, тоді саму освіту не вважали достойною великих матеріальних затрат. У цьому прабабуся Моррісон була не схожа на інших.
Пам’ятаю ті місяці, впродовж яких Метт бився з програмою за тринадцятий клас (і запросто її подолав), як найспокійніші від часу смерті наших батьків. Нарешті все влаштувалося. Полегшало з грошима, а Метт змирився із Люковою жертвою, хай навіть тільки тому, що придумав, як йому віддячити. Хоча тоді він про це мені не розказував.
Я вбачала якусь утіху й навіть певний привід для гордощів у тому, що Люк став працювати у школі, хоч і на скромній посаді. Часом, у ті дні, коли приходила місіс Стенович, а фермерська робота дозволяла, він відвідував школу в обідню перерву – глянути, чи треба щось зробити. Пам’ятаю, як спостерігала за ним і за міс Керрінгтон, що навколішки споглядали шкоду, завдану дикобразом дерев’яному фундаментові шкільної будівлі. Пам’ятаю, як Люк підвівся, витер руки об джинси й весело сказав, що все не так страшно й він полагодить усе за літо й обробить креозотом, а міс Керрінгтон кивала із заспокоєним виглядом. Пам’ятаю, як пишалася ним і думала, чи ще хтось помітив, як мій брат заспокоїв учительку.
На той час Розі Пай повернулася до школи. Після зникнення Лорі вона кілька тижнів не з’являлася – власне, вся родина Паїв зникла з-перед очей громади. Але поступово все ніби ставало на свої місця. Розі й раніше була мовчазна й дивна, тому й тепер особливо не відрізнялася. Мері цілісінькі дні проводила на тракторі – виконувала братову роботу, і якщо й стала замкнутіша, ніж була, – що ж, нічого дивного.
Келвін залишався точно такий, як завжди. Метт і досі працював на нього по суботах. На той час він один із усієї громади регулярно спілкувався з Паями. Він казав, що з Келвіном насправді стало легше, бо не було Лорі, який постійно доводив його до сказу.
Лише місіс Пай помітно змінилася. Парафіянки, говорячи про неї, хитали головами й казали, що вона тяжко переживала зникнення Лорі. Вона більше не виходила з будинку, а коли приходили люди, то не відчиняла дверей. Отець Мітчел пробував поговорити про неї із Келвіном, але той наказав отцеві не пхати носа в чужі справи.
А стосовно самого Лорі – відтоді як утік, він нікому на очі не навертався, хоча наймолодший син містера Джейні бував у Нью-Ліскерді й ніби бачив, як той працював там на ринку.
Коли я згадую про це, то мені здається дивним, що ніхто не здійняв галасу через його зникнення. Він не мав ані грошей, ані їжі, ні одягу, ні досвіду життя будь-де, крім у Кроу-Лейку. Ви подумали б, що люди мали сповістити місцеву поліцію або КККП14.