Думаю, справа в тому, що таке вже бувало. Лорі став просто ще однією спущеною петлею у й без того дірявому сімейному плетиві.
Тієї весни я почала виходити з мушлі, де перебувала добру частину року. До того часу я майже ні в чому не брала участі. Як людина з обмеженим зором, я могла фокусуватися лише на деяких речах; Метта, Люка й Бо я бачила чітко, а все інше мало лише розмиті обриси. Але нарешті, тієї весни, моє поле зору почало розширятися. Джейні Мітчел, середульша донька отця Мітчела і його дружини, у старі часи була моя найкраща подруга; якось у травні вона запитала, чи не хочу я прийти до неї погратися після уроків, і я погодилася. Вона й раніше питала, але мені не хотілося. А тепер закортіло.
Я пішла до неї у середу. Ми гралися ляльками, як я пам’ятаю. Те пообіддя минуло вдало й місіс Мітчел запропонувала мені відвідувати їх постійно. А тоді запросила й Бо, спочатку на той час, коли і я в них бувала. І це теж мало успіх, тож вона запитала Люка, чи не хотіла б Бо приходити на все пообіддя. Бо хотіла. Мітчели мали маля, що дуже зацікавило Бо, і в них також була собака – не така добра, як Моллі, але досить добра.
Отож, Люк дістав ще одне вільне пообіддя. Як бачите, прогрес. Пам’ятаю, з яким дбайливим задоволенням вони з Меттом розпитували нас із Бо про події тих пообідь. У що ми грали? Було весело? А Бо теж гралася з нами? Сварилися ми чи ні? Ніби двійко надто турботливих матусь.
У кінці травня мені виповнилося вісім – подія, через яку ми з жахом усвідомили, що на чотири місяці запізнилися із днем народження Бо. Звісно, Бо залишалася спокійною, а нас охопило відчуття провини. Місіс Стенович була шокована. Вона вже спекла мені торт, укритий рожевою помадкою, тож тепер побігла на кухню й зробила ще один. По краях тортів вона поставила кубики цукру, прикрашені крихітною пастельною цукровою квіточкою. Вони мені страшенно сподобалися. Я ще ніколи не бачила такого делікатесу, такого художнього прикрашання їжі. Один Бог знає, звідки вона їх взяла – коштували вони, певно, чималих грошей. Впевнена, що вона й не подумала б робити таке для своїх дітей.
Пам’ятаю її розмову з Бо. На той час вони вже розмовляли. Вони мали стосунки, що задовольняли їх обох.
Місіс Стенович поставила торта на стіл, поряд із моїм, і сказала щось на кшталт: «Ось, ягнятко моє. Твій власний торт».
– Я не ягнятко моє, – відповіла Бо. Вона облизувала миску з-під крему, тому торт викликав у неї менше зацікавлення, ніж міг би.
– Ну, добре, твоя правда, – сказала місіс Стенович. – Як я могла так сказати? Ти пастушка Бо Піп.
Бо мала задоволений вигляд.
– Піп! – повторила вона. Зникла у мисці з-під крему, а тоді ненадовго виглянула, помахала місіс Стенович ложкою й тріумфально випалила: – Со загубила вівцю!15
Місіс Стенович широко їй усміхнулася, але зворушливість моменту – миле, вкрите кремом, позбавлене матері дитя із трагічно запізнілим іменинним тортом – цього було для неї занадто, і я побачила, як її рот затремтів. Я спробувала вислизнути з кімнати, але вона мене покликала.
– Кетрін, дорогенька!
Я знехотя повернулася.
– Що?
– Серденько, тортів два. – Вона витягнула з глибокого декольте носовичка, висякалася, запхнула його назад і глибоко вдихнула з тремтінням. Вона докладала героїчних зусиль, справді героїчних. – Раз тортів два, то, може, поставити твій у форму, щоб ти забрала його завтра до школи й пригостила друзів?
То була добра ідея. Вона мені сподобалася.
– Гаразд. Дякую, – відповіла я.
Може, я до неї усміхнулася, може, через оте «дякую», або через те, що Бо вже вимазала волосся рожевим кремом, – хай через що, але вона не витримала, здалася й розридалася.
Незмінним тлом завжди був Метт із книжками. Увесь квітень і травень, доки наше домашнє життя крутилося навколо нього – як завжди хаотично, Метт сидів за кухонним столом і навіжено писав. Йому часто доводилося глядіти Бо, й, без сумніву, він думав, що має бути поряд із нею, та навіть коли Люк був удома, то, здавалося, йому не спадало на думку тікати в тишу своєї спальні. Може, ми просто створювали фоновий шум. Метт мав явно феноменальну здатність зосереджуватися.
Я дуже любила його споглядати. Часом сідала поряд, малювала на зворотному боці його листочків із конспектами й спостерігала за рухами його олівця. Він писав так швидко, ніби слова просто збігали його рукою на сторінку. Коли він мав завдання з математики, то на його аркушику починали зміїтися довгі ряди цифр, а олівець робив між ними помітки й закарлючки, які, я розуміла, щось означали, хоча й не знала, що саме. Діставшись до кінця задачі й діставши відповідь, на яку сподівався, він з притиском її підкреслював. Якщо відповідь виходила не така, як мала б бути, якщо він десь у рядочку помилився, то розгнівано казав: «Що? Що?!» – і я через це завжди хихотіла, – перекреслював рядок і починав знову.
15
Бо згадує дитячий віршик про пастушку Бо Піп, що загубила овець і не може їх знайти. Віршик із циклу «Вірші Матінки Гуски».