Він сказав:
– Я маю шанс піти навіть далі, Кейт. Я маю шанс дізнатися те, про що прабабуся не могла й мріяти. Я маю поїхати. Розумієш?
Справа в тому – й це показує, як добре він мене навчав усі ці роки – що я справді розуміла. Я розуміла, що він має поїхати.
Метт мовив:
– Слухай, я маю дещо тобі сказати, гаразд? Я маю план. Я про нього нікому не розповідав, і ти нікому не розповідай. Це буде наша таємниця. Гаразд? Обіцяєш?
Я кивнула.
– Коли я закінчу університет, якщо матиму справді добрі оцінки, то зможу дістати роботу й заробити багато грошей. І тоді я заплачу й за твоє навчання в університеті. А коли ти його закінчиш, то ми вдвох заплатимо за Люка й Бо. Такий наш план. Як він тобі?
Як він був мені? Я думала, що, певно, помру від розлуки з ним, але якщо ж ні, то це буде майже варте того, щоб вижити – стати частиною такого блискучого плану.
Частина п’ята
Глава 20
Деніел сказав:
– Ти усвідомлюєш, що я оце вперше серед незвіданої дикої природи? Я пролітав над нею раніше, але ще ніколи не бував так близько.
– Її розвідали щонайменше сто років тому. Як придивишся, то помітиш, що ми їдемо по дорозі, – відповіла я.
– По стежці, – промовив Деніел. – Це просто стежка.
Це не стежка, це брукована дорога. Та й навіть ще не вибрукувана вона була пристойна: трохи багниста навесні, трохи курна влітку, взимку коли-не-коли вкрита снігом, але в інший час – добра дорога. Втім, Деніел був у захваті. На його погляд, це було Справжнє, це – Природа у своїй Дикості. Деніел знає про дику природу приблизно стільки ж, як пересічний водій таксі з Торонто.
У п’ятницю по обіді в мене немає занять, а в нього – лише один семінар, та й той закінчився об одинадцятій, так що ми вирушили в дорогу, щойно він звільнився. Їхати чотириста миль, і хай це більше не здається неймовірною подорожжю, але все одно далеченько.
Погода стояла добра, ясний квітневий день. Розпластане Торонто досить швидко перейшло у поля, а тоді ґрунт витончився, поля стали лугами, оточеними підліском, де-не-де виднілися округлі сірі шматки граніту, подібні до китів. А потім кити стали переважати й луги перетворилися на просто нерівні клаптики трави між каменями.
Ми доїхали до сілець близько другої. Після Гантсвіля автомобілів поменшало, а від Норс-Бею ми вже залишилися на дорозі самі. Тепер аж до Струана ведуть вибрукувані дороги. Лише коли звертаєш на Кроу-Лейк, щебінь закінчується, ліс обступає і справді починаєш відчувати, що повертаєшся назад у часі.
Попереду виднілася купка низькорослих білих сосон, що росли при дорозі. Я стишила рух і стала на узбіччі.
– Що, знову? – запитав Деніел.
– На жаль.
Я вийшла з автомобіля й пішла до сосон, продираючись через чагарник. Сосни росли в мілкій заглибині між голими шматками граніту; навколо них гнучкі чорничні кущі воювали за простір з травою, мохами й лишайниками. У деяких місцях родючого ґрунту так мало, що, здавалося б, прагнення рости не варте зусиль, але їм якось вдається. Правду кажучи, вони буяють. Знаходять кожну тріщину, кожну щілину, кожну грудку землі, пускають маленькі коріння, чіпляються, тримаються і бережуть кожен впалий листочок, кожну гілочку, кожну піщинку чи пилинку, що вітер їм надув, і поступово, поступово збирають достатньо землі навколо, щоб підтримувати своїх нащадків. І так віддавна, так триває століттями. Коли я далеко, то забуваю, як люблю цей пейзаж. Я присіла навпочіпки під невеликим прикриттям сосен, махаючи руками, щоб відігнати мошок, і помочилася на прекрасну зелену подушку з моху, відчуваючи до нього палку любов.
– Усе гаразд? – запитав Деніел, коли я повернулася. – Хочеш, я трохи покермую?
– Ні, все добре.
Я була напружена, тільки й того.
Та маленька криза самовпевненості сталася в попередній вівторок, на лекції. Після неї я ходила як не своя і наступні кілька ночей погано спала. У четвер читала наступну лекцію, проте вона минула добре: ніяких раптових спогадів, завмирання посеред речення, прийнятні відповіді на питання у кінці. Після неї я почувалася виснаженою. Повернулася в лабораторію з наміром попрацювати, але не змогла зосередитися. Мені все згадувався Метт. Його образ біля ставка. Я пішла до свого кабінету, сіла за стіл і стала дивитися у вікно на обриси Торонто. Йшов дощ. Нудний, сірий торонтівський дощ. Я подумала: зі мною щось негаразд. Мабуть, я хвора.
Але я знала, що не хвора. Пригадала старий вислів «душа болить», а разом із ним – місіс Стенович, що схлипує над кухонною раковиною, й каже Господові, що, може, в Нього і є свої причини, але все одно через Нього їй болить. «Болить. Болить душа», – сказала вона палко, переконана, що Йому варто знати. Але думаю, що саме того разу це було не через нас. Здається, то внук містера Тедвордса помер від якоїсь дитячої недуги, від якої зазвичай не помирають.