Я дивилася, як краплі дощу стікали віконним склом, залишаючи маленькі, мов слимачі, сліди зі світла. Здавалося, в ті часи я тільки те й робила, що думала про дім. Ці думки ні до чого доброго не вели. Я подумала: ти маєш себе опанувати. Визнач, у чому проблема, й розв’яжи її. Тобі ж має добре вдаватися розв’язувати проблеми.
Однак я не мала якогось досвіду розв’язання проблем, яких навіть не могла назвати.
У цей момент у двері боязко постукали, я озирнулась і побачила в проході одну зі своїх другокурсниць, Фіону Деджонг. Зазвичай вид студента у дверях наповнює мене нерозсудливою нетерплячістю, але тоді я була вдячна за будь-яку нагоду відволіктися, тож запитала, чим можу їй допомогти. Вона була дівчина бліда, не дуже приваблива, зі слабким, сірого кольору волоссям. Судячи з її поведінки на заняттях, небагато з ким спілкувалася, але належала до кількох моїх студентів, які, з наукового погляду, небезнадійні, і її робота засмучує мене менше, ніж більшості інших.
– Можна мені… поговорити з вами хвилинку, докторе Моррісон? – запитала вона.
– Звісно, – відповіла я. – Заходь, Фіоно. Сідай.
Я кивнула на стілець біля стіни, й вона, все ще боязко, підійшла й сіла.
Деякі мої колеги – переважно жіночої статі – скаржаться, що їх безкінечно відволікають студенти – знову ж таки, переважно жіночої статі – проханнями порадити з питань, що ніяк не стосуються їхніх наукових робіт. Особисті проблеми й таке інше. Мене таким особливо не відволікають. Певно, на вигляд не співчутлива. Врешті, співчуття й співпереживання пов’язані. Отож, я очікувала, що Фіонина проблема буде пов’язана з її роботою, та здивувалася і дещо занепокоїлася, коли побачила, як у неї тремтять губи.
Я прокашлялася. За хвилину, коли ситуація не виказувала ознак покращення, дуже спокійно запитала:
– Фіоно, що сталося?
Вона дивилася на свої коліна, явно намагаючись зібрати докупи думки, й раптом я подумала: о Боже. Вона вагітна.
Із такими речами я ладнати не вміла. В університеті є власна консультативна служба, де працюють кваліфіковані психологи з великим досвідом роботи в таких ситуаціях, які знають, що сказати.
Я швиденько мовила:
– Фіоно, якщо це особисте… якщо не пов’язане з твоєю роботою, то, може, краще хтось інший…
Вона підвела погляд.
– Це пов’язано з моєю роботою. Це… ну… я просто хотіла сказати вам, що кидаю навчання. Я вирішила, що так буде найкраще. Але просто хотіла вам сказати. Бо мені справді подобається ваш курс і все таке, тож я хочу, щоб ви знали.
Я втупилася в неї очима. Разом зі здивуванням я відчула невеликий спалах задоволення. Прийшла студентка й каже мені, що їй справді сподобався мій курс.
Я запитала:
– Кидаєш? Кидаєш університет? Чи йдеш на інший факультет?
– Кидаю університет. Це, ну, це складно пояснити, але, якщо коротко, то… мабуть, я більше не хочу вчитися.
Я кліпнула.
– Але ж ти дуже добре вчишся…. А в чому… в чому ти вбачаєш проблему?
Тож Фіона розказала мені, в чому вбачає проблему, й вагітності це не стосувалося. Вона розповіла, що приїхала з невеликої ферми в Квебеку. Вона описала мені ту ферму, але могла й не описувати, я сама чудово її знаю. Майже бачу візерунок на синьому з білим посуді, що стоїть на їхньому кухонному столі.
Крім неї, в її батьків ще четверо дітей, але тільки Фіона має цікавість до знань. Вона здобула стипендію на навчання в університеті. Її батько був водночас вражений і розсерджений, коли почув, що вона поїде вчитися. Він не розумів, що доброго їй дасть науковий ступінь. Дурне витрачання часу й грошей, сказав він. Мама нею пишалася, але спантеличилась. Чому їй хочеться поїхати з дому? Брати та сестри й раніше вважали її дивною, тож їхня думка не змінилася. Її хлопець спробував зрозуміти. Розповідаючи це, Фіона дивилася на мене благально. Вона хотіла, щоб я йому симпатизувала, захоплювалася ним за його спробу.
Проблема полягала в тому, що вона від них усіх віддалялася. Тепер, коли приїжджала додому, ніхто не знав, про що з нею говорити. Батько ущипливо жартував над тим, яка вона кмітлива. Називав її «міс Фіона Деджонг, доктор, професор, хто там ще». Мама, з якою вона раніше була близька, тепер поводилася ніяково. Боялася з нею розмовляти, бо не мала, що розумного розповісти.
Її хлопець часто на неї гнівався. Старався стримуватися, але не міг. Бачив поблажливість там, де поблажливості не було. Бачив зарозумілість, а насправді вона ним захоплювалася. Він кинув школу в шістнадцять. Коли йому було вісімнадцять, у його батька стався серцевий напад, і відтоді він працював на фермі переважно самотужки. Він добрий, розповідала Фіона, і розумний по-своєму, незгірш від будь-якого однокурсника, і в сто разів доросліший, але не вірив, що вона такої про нього думки. Він цього не казав, але вона певна: він таємно думав, що якби вона його справді любила, то кинула б університет, повернулася б додому й вийшла за нього заміж.