Фіона замовкла й глянула на мене з виразом мовчазного благання. Я намагалася придумати, що сказати.
Нарешті я промовила:
– Фіоно, скільки тобі років?
– Двадцять один.
Двадцять один.
– А ти не думаєш, що ще надто молода, щоб… щоб ухвалювати таке рішення?
– Але ж… я мушу. Ну, хоч так, хоч так, а будь-яке рішення – це рішення, правда?
– Але ти закінчила два роки навчання. Ти на півдорозі до наукового ступеня. Якщо ти тепер кинеш, то ці два роки будуть витрачені намарно… Звісно, наразі буде розумно закінчити навчання, і тоді… тоді тобі буде легше… вирішувати з іншим.
Вона опустила погляд.
– Навряд чи воно того варте.
– Ти ж сказала, що тобі сподобався курс…
– Так, але…
– Ти також сказала, що мама пишається тобою. Я певна, що батько теж. Може, він тебе не розуміє, але я певна, глибоко в душі він пишатиметься твоїм успіхом. І брати й сестри, хоча вони, певно, цього не викажуть. А стосовно твого хлопця… хіба ти не думаєш, що якби ти справді була йому небайдужа, то він би не хотів, щоб ти кинула таку важливу річ? Таку річ, яка може мати величезний вплив на твоє життя?
Вона мовчала, втупившись у коліна.
– Я розумію твої почуття, моє рідне містечко не надто відрізняється від твого, але я тебе запевняю, навчання того варте. Ця радість, це задоволення…
Щось скрапнуло на її ногу. Сльоза. Сльози повільно котилися її щоками. Я відвела погляд убік, від дверей, на впорядкований хаос своєї лабораторії. Подумала: яка брехня. Ти не розумієш її почуттів. Ти не з подібного містечка. Наявність полів і дерев навколо не робить їх подібними. Хай там як, що ти робиш? Намагаєшся переконати її вирішити так само, як вирішила колись сама? Вона прийшла сказати тобі, що кидає, а не просити поради. Вона прийшла із ввічливості.
Фіона знайшла носовичка в кишені піджака й стала витирати сльози.
– Вибач, – сказала я. – Просто… забудь, що я сказала.
– Все гаразд. Думаю, ви, певно, маєте рацію, – відповіла вона приглушеним серветкою голосом.
– А може й ні.
Їй був потрібен інший носовичок. Я підвелася, обшукала кишені свого пальта, і знайшла одного.
– Дякую, – сказала вона й висякалася. – Я все думала й думала про це, а тепер у мене так болить голова, що вже більше ні про що думати не можу.
Я кивнула. Принаймні одне відчуття ми мали спільне. За хвильку промовила:
– Можеш дещо для мене зробити?
Вигляд у неї був непевний.
– Піди поговори з кимось із консультаційної служби. Навряд чи вони спробують переконати тебе вчинити так чи так, але, може, допоможуть усе обдумати як слід, щоб ти сама була впевнена у своєму рішенні.
Вона з цим погодилася і за кілька хвилин, більш-менш заспокоєна, пішла.
Залишившись на самоті, я повернула стільця назад до вікна та стала й далі споглядати дощ. Я подумала про Фіониних братів і сестер, які завжди вважали її «дивною», і про Люкову й Меттову гордість за мої досягнення. Ні, походження в нас різне. Ніхто ніколи не казав, що я не маю прагнути вершин. Цього від мене сподівалися й заохочували робити кожен крок на цьому шляху.
І я ніколи не шкодувала. Ні на хвильку. Навіть тепер не шкодую. Бо тепер, знову думаючи про це, я розумію, що хай там чим була спричинена моя маленька «криза» чи буденні негаразди, а точно не роботою. То був обманливий рух. Може, я й не дуже добрий учитель, але Деніел мав рацію, я не аж так гірша за інших. Мені добре вдаються дослідження. Ми з моїми маленькими безхребетними робимо внесок у науку.
Я подумала про Фіону. Про її страх віддалитися від рідних. Хіба це погано? Мій розум сказав, що я була готова заплатити цю ціну, але, певно, серце з цим не погодилося.
Та я від них не віддалилася. Принаймні, не від Люка й Бо. То була тимчасова розлука, в роки навчання, але тепер я з ними емоційно близька, так само, як коли б залишилася у Кроу-Лейку. Між нами небагато спільного, але ми все одно близькі.
Отож, Метт.
Я подумала про Метта, й тут стався… момент істини, думаю. Фіона боялася віддалитися від родичів і коханого, й насправді так воно, певно, й буде. Її коханий, може, й розумний «по-своєму», але «по-своєму» – це не «по-її».
Ми з Меттом у цьому подібні. Від Метта віддалитися мало б бути неможливо.
Та криза, що її я пережила, не кажучи вже про біль, що, здавалося, носила в собі мало не все життя, звісно, були пов’язані з Меттом. Як могло бути інакше? Усім своїм успіхам я завдячую йому. Всі ті роки спостереження за ним, навчання від нього, розділення його пристрасті – як на мене могло не вплинути на те, як усе склалося? Він так сильно прагнув цього шансу й так його заслуговував, і через власну провину – оце найгірше – через власну провину він той шанс утратив.
Я сиділа за столом, слухаючи університетський гамір за дверима, відчуваючи болючий жаль. Колись давно я уявляла, що ми завжди будемо разом. Удвох, завжди пліч-о-пліч, вглядатимемося у ставок. Його план – абсурдний, наївний, блискучий план. Дитячість. Усе змінюється. Всім доводиться виростати.
Але ж, напевно, не віддалятися, як ми?
Суть була саме в цьому. Я ніколи нікого не любила так, як любила Метта, але тепер, коли ми бачимося, між нами нездоланна прірва, й сказати одне одному нам нíчого.