– Він одружений?
– Ні.
– А та дівчина… що увесь час біля нього крутилася…
– Саллі Маклін.
– Ага. То у них так нічого й не вийшло?
– Бог милував. Ні, їй вдалося завагітніти від когось десь через рік після того, як Люк… їй відмовив.
– Від когось із Кроу-Лейку?
– Так. Від Томека Лукаса. Навряд чи він мав певність, що то його дитина, але вона божилася, що його, тож вони одружилися. Але потім вона примітила когось вродливішого на ярмарку худоби в Нью-Ліскерді, й утекла з ним. Залишила дитину на Томека. Її виростила його мама. У Саллі вже, певно, ще десятеро є. Може, навіть десятеро внуків.
Я раптом подумала про містера й місіс Маклін. От вони раділи б десятьом онукам.
– Із твоїх слів здається, що це було століття тому, – сказав Деніел. – Якщо твої батьки загинули, коли тобі було сім, то минуло заледве двадцять років.
– А відчувається як століття, – відказала я.
Саллі Маклін, рудокоса красуня. Коли мені було тринадцять і я щойно почала ходити до старшої школи, нова однокласниця сказала: «Це ти та дівчинка, в якої немає батьків, так? І ще в тебе брат-гомик».
Я не знала, що означає «гомик». Не можу описати шок, який пережила, коли дізналася. І тут же пригадала ту маленьку сцену, що підгледіла ненароком: Саллі опирається на дерево, бере Люкову руку й веде її так ніжно, так уміло, до своїх грудей. Люк стоїть нерухомо, з опущеною головою. А тоді зусилля, ніби направлене проти потужної невидимої сили, з яким від себе відштовхнув.
Довгий час я була певна, що ту чутку пустила саме Саллі. А тепер я такої певності не маю. Підозрюю, багатьом людям було важко прийняти Люкову пожертву за чисту монету. Пам’ятаєте, йому було всього дев’ятнадцять, і така шляхетність у такому молодому віці інших людей присоромлювала. Тож вони мали її принизити. Немає нічого шляхетного у відмові від того, чого й так не хочеш. Немає нічого шляхетного у незгоді на сексуальні стосунки з жінкою, якщо ти гей. Нічого шляхетного у відмові від навчання в університеті, якщо тобі все одно не хотілося там вчитися. Колись я краєм вуха чула і такий здогад.
Хоча, може, саме в цьому й була дрібка правди. Підозрюю, що Люкові не надто хотілося стати вчителем. Цього хотіли наші батьки, а в нього на той час особливо не було інших пропозицій, або ж він не наважувався їх озвучити. І також, можливо, правда, що того дня, оголошуючи тітці Енні свій намір дбати про нас, він не усвідомлював, скільки всього йому доведеться заради нас покинути.
На мою думку, це не применшує його пожертви. Коли він розумів, що від чогось треба відмовитися – він відмовлявся. Як це довелося виявити Саллі Маклін.
Цікаво, чи він знав про ці чутки. Цікаво, чи ще й з ними мав давати собі раду.
– Тож і досі в його житті немає жінки? – запитав Деніел. У його голосі вчувалася згірченість. Я здивовано на нього глянула. Якщо Деніела назвати романтиком, він дуже здивується. – Скільки йому тепер?
– Тридцять вісім. Наскільки мені відомо – немає.
Хай як дивно, а я замислилася над цим під час своїх попередніх гостин. Прибігала міс Керрінгтон, як завжди, коли я приїжджаю додому, й мені здалося, що між нею і Люком є якась – як би це описати? – невимушеність. Може, це я собі навигадувала. Вона принаймні на десять років старша за нього. Хоча тепер не видається аж настільки старшою.
– Може, в нього це перетворилося на звичку, – сказав Деніел.
– Що саме?
– Самозречення. Опір спокусі.
– Може, – відказала я. Думаючи про Метта.
Я увімкнула дальнє світло. Вечоріло, хоч небо ще залишалося ясним і світлим, але дорога, дерева й камені вже зливалися у димчасту пляму. Далеко попереду блимали вогники щоразу, як ми піднімалися на пагорб. Струан. Ще півгодини – й будемо вдома.
Мені доводиться багато про що здогадуватися. Наприклад, я здогадуюся, що того літа місіс Пай перебувала у справді небезпечному стані, й тривогу за неї, разом з усім іншим, Мері не могла витримувати сама. Отож шукала підтримки у Метта. Якби в неї було більше друзів, або якби її мама мала родину, що жила поблизу, або якби Келвін не відвернув від себе громаду так, що більше ніхто не стукав у його двері, то, може, Мері б і не довелося так завзято, так відчайдушно, так благально прагнути Меттового товариства.
Розумієте, Метт був доступний. Він був поряд, хоча переважно в полі, щодня, шість днів на тиждень, усе те літо. Він збирав кожне пенні, що міг, не для себе – він здобув таку стипендію, що навіть за підручники не мав сам платити – а щоб заспокоїти свою совість, бо мусив покинути нас.
Отож, він був доступний. І вони довго ніби як дружили. Я думаю, що його горе від утрати батьків дещо скоротило відстань між ними попереднього літа. Вона побачила його тугу. Думаю, це могло їх поєднати.