Вона не розповідала йому всього, навіть тоді, але я закладаюся, що плакала в нього на плечі. Здогадуюся, що так усе й почалося.
Він її обійняв. Звісно обійняв – це природна реакція, коли хтось плаче на плечі, навіть для пресвітеріанців вона природна. Він її пригорнув. Можливо, погладив її по спині, незграбно, так, як погладив би Бо. Вони, певно, стояли десь за сараєм або ангаром для трактора – десь, де Келвін не побачив би.
Точно десь, де Келвін не побачив би. Я певна, що вони й не говорили одне до одного, коли Келвін був поряд.
Він обійняв її, із жалю й співчуття, знаючи з власного досвіду, як воно, коли ти пригнічений і не можеш про це сказати. Я й на секунду не повірю, що він у неї закохався. Але йому було вісімнадцять, і коли він її обійняв, то відчув, яка вона м’яка. На мій погляд, вона не була гарна. Зовсім ні. Занадто тілиста, з нечіткими рисами. Але, безперечно, жіночна, й коли він її пригортав, то її груди притислися до нього, його підборіддя зачепило її волосся, він, певно, відчув її теплий запах. Меттові було вісімнадцять, як я вже казала. Певно, вона була перша людина, яку він обійняв, окрім родичів.
Певно, вперше все сталося випадково. Вони наштовхнулися одне на одного, коли вона плакала через щось. Він ніяково постояв хвилину, а тоді опустив хоч що там мав у руках, і вони підійшли ближче, може, навіть не усвідомлюючи, що роблять. Вона прихилилася до нього, бо нарешті мала когось, до кого можна прихилитися, а він її обійняв. За кілька хвилин вона відступила назад, витерла обличчя й промовила: «Вибач» – тим своїм слабким, несміливим, тоненьким голоском.
А він відповів: «Усе гаразд, Мері. Все гаразд».
Глава 22
Того літа ми з Меттом проводили разом небагато часу. Він ішов на ферму, коли я ще спала, а як повертався ввечері, то був надто виснажений і мав сили тільки впасти на ліжко й читати. Мої дні минали в неохочій допомозі Люкові чи місіс Стенович із домашньою роботою або млявими іграми з дітьми добродушних сусідів, які запрошували нас із Бо, щоб виручити Люка. Я жила заради неділь, коли Метт був вільний. Спочатку він і був, водив мене на ставки, як і раніше, розповідав, як вивчатиме в університеті про ставкових жителів і як там будуть такі потужні мікроскопи, що можна роздивлятися найдрібніші деталі. Він обіцяв писати мені, принаймні два листи на тиждень, і розказувати про все, що вивчатиме, щоб, коли настане моя черга, я підхопила естафету підготованою. Із його слів ми, попри розлуку, й далі будемо споглядати ставки, обоє, й розповідати одне одному про побачене. А також матимемо літа. Це він пообіцяв. Хай там як буде з грошима, а він приїжджатиме на літо додому.
Отак минули кілька перших тижнів після його іспитів – наш звичний режим, але й також повен планів та обіцянок. Та потім усе змінилося. По неділях Метт став зникати відразу після обіду. Часом він повертався аж мало не перед вечерею, і ціле пообіддя минало даремно.
Певна річ, я глибоко ображалася. Допитувалася в нього, куди він ходив, а він відповідав – на прогулянку. Питала, чому він мене не взяв, а він відказував, туманно, проте по-доброму, що часом йому треба побути на самоті. Цікавилася чому, а він казав, що має багато про що подумати.
Я поскаржилася на нього Люкові.
– Метта тепер ніколи немає вдома.
– Ну, так. Він працює.
– Ні, я маю на увазі, коли не працює. По неділях.
– Справді? – сказав Люк. – Подай мені, будь ласка, отого молотка.
Він ремонтував сходи на пляж, які щороку взимку псував лід. Бо маршувала вгору-вниз біля краю води, горлаючи гімни: «Ісус мене любить, я се снаю, бо ла-ла-ла він так скасав». Ми не знали, кого винуватити: місіс Стенович чи недільну школу.
– Але ж куди він ходить?
– Хтозна, Кейт. Мені потрібна ота дощечка. Ні, не та, коротша. Принеси її сюди, гаразд?
– Але ж він кудись ходить. А я хочу ходити на ставки!
Люк глянув на мене, тримаючи в руці молотка.
– Він водив тебе на ті бісові ставки десять мільйонів разів. Дай йому спокій, добре? Серйозно. Ти так поводишся, ніби він – твоя власність.
І став голосно стукати молотком. Якщо його самого й гризла відсутність Метта, якщо він і хотів, щоб той залишався вдома й допомагав один день на тиждень, коли вони обоє мали вільний час, то не виказував цього. Напевне, не міг, раз так затявся на тому, що має з усім справлятися самотужки. Але також можливо, що, на його думку, Метт хвилювався, бо мав нас усіх покинути, й намагався розкласти все по поличках, тому потребував часу на самоті. Звісно, так і було, але чому через це зникати?