Я йому такого дозволу не давала. Всі мої думки були про те, що нам із Меттом залишалося так мало годин. І коли згадую про це зараз, то мало не плачу, бо через образу зіпсувала й той час, що лишався. Він таки водив мене на ставки коли-не-коли, та я не могла цьому радіти. Мені здавалося, що він був неуважний і не зосереджувався так, як мав би. Я його звинувачувала. Питала: «Ти що, розлюбив ставки?»
А він утомлено відповідав: «Кейт, про що ти говориш? Слухай, якщо тобі тут не подобається, ходімо додому».
Мені забороняли ходити на ставки самій. Вони були глибокі й колись там утонула дитина. Певно, саме тому я й пішла – влаштувала акт непокори.
Той день був надзвичайно гарячий, млявий і нудний. Я пройшла рейковим мостом, тримаючись за мотузяні перила, нагріта сталь пекла мені ноги, а тоді зісковзнула стежкою до «нашого» ставка. Прийти туди самій було дивно. Трохи полежала на животі й подивилася у воду, але всі істоти, які могли рухатися, заховалися від сонця. Навіть якщо вмочити пальця, то розбуркаєш їх трохи, а тоді все знову завмирає. Я підвелася й мені запаморочилося в голові від спеки. Якщо б Метт був тут, то він би ховався у затінку на іншому березі, між нашим ставком і дальшим. На підніжжі пагорба, подумавши, я засумнівалася, що чула голоси, бо ж знала, що такого бути не могло. Крім нас, ніхто ніколи сюди не приходив. Я стала видиратися пагорбом, чіпляючись за жмутки трави, й вилізла на пласку трав’янисту верхівку. Голоси таки звучали. Мені не вчувалося. Я підвелася на рівні й заглянула за інший бік.
Вони лежали в тіні навислого пагорба, десь за двадцять футів униз і ліворуч від того місця, де я стояла. Метт зняв сорочку й розстелив її на землі, тож вони обоє були на ній. Мері лежала, а Метт сидів біля неї на колінах.
Мері лежала на боці, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона плакала. Звідти, де я стояла, обличчя не було видно, але я її чула. Метт щось їй казав, щось повторював знову й знову. Пам’ятаю, яким схвильованим звучав його голос, майже зляканим, зовсім йому невластивий. Він усе говорив: «О Боже, мені шкода. О Боже, Мері, мені шкода. Мені шкода».
Я не могла збагнути, що він наробив. Може, він її вдарив – оскаженіло вдарив і збив із ніг. Утім мені було важко в це повірити; розсердити Метта так, щоб він когось ударив, досить непросто, тож вдавалося це тільки Люкові. А тоді я знову помітила його сорочку й зрозуміла, що він не став би її розстеляти, щоб збити Мері з ніг, так що причина була інша.
Метт трохи допоміг їй підвестися й спробував її обійняти. Вона відвернулася. Мері була вбрана в тонку ситцеву сукню. Сукня зім’ялася й розтріпалася, й була зовсім розщеплена спереду. Мері почала її защіпати, схлипуючи й бурмочучи. Метт дивився на неї з опущеними руками, стиснутими в кулаки.
– Мені шкода, – повторив він. – Я не хотів, щоб так сталося, Мері. Я просто не міг… Але все буде гаразд. Не хвилюйся, все буде гаразд.
Мері похитала головою, не дивлячись на нього. Пам’ятаю, що, попри сум’яття, я ненавиділа її за це. Вона бачила, який він засмучений, але не приймала його почуттів. Вона закінчила опоряджатися, а тоді пригладила волосся й відкинула його назад.
І саме тоді побачила мене. А тоді крикнула, дуже злякано, й Метт відскочив і сам мене побачив. На хвилю ми всі троє завмерли. А тоді Мері почала істерично плакати. Її страх був такий великий, що передався мені, тож я обернулася й побігла, скотилася з іншого боку схилу, оббігла навколо ставка, бігла так, як ніколи не бігала в своєму житті, моє серце гупотіло зі страху. На півдорозі до колій Метт мене наздогнав.
– Кейт! Кейт, зупинися!
Він обхопив мене навколо грудей і тримав. Я виривалася й брикалася, намагаючись ударити його в ногу.
– Кейт, зупинися! Чого ти злякалася? Немає чого боятися! Кейт, зупинися!
– Я хочу додому!
– Зараз підемо. За хвилинку. Ми підемо додому разом. Але спочатку я маю повернутися до Мері.
– Я не хочу до неї повертатися! Вона жахлива! Так кричить – вона огидна!
– Просто вона засмучена. Ти її налякала. Ходімо.
Мері стояла там, де Метт її залишив, склавши руки на грудях, й тремтіла при шаленій спеці. Метт привів мене до неї, але не знав, що сказати. Перша заговорила Мері.
– Вона розкаже, – та була біла, як скатертина. Біла, як мара, тремтіла, плакала й схлипувала.
– Ні, не розкаже. Ти ж не розкажеш, правда, Кейт?
Я отямилася після боротьби й тепер почала гніватися. Оце сюди він ходив? Чи могло так бути, що він сюди ходив? У наші безцінні неділі?
Я відповіла:
– Розкажу що?
– Ох, Метте. Вона розкаже! Вона розкаже! – схлипувала Мері.