Метт звернувся спочатку до неї, а тоді до мене.
– Кейт, ти маєш пообіцяти. Пообіцяй, що нікому не розкажеш, як бачила нас тут.
Я уникала на нього дивитися. Я втупилася у Мері. Мері Пай, якій Метт дав перевагу переді мною, хоч її ніколи в житті ніяким чином ставки не цікавили – це зрозуміло з одного погляду на неї.
– Кейт? Пообіцяй мені.
– Обіцяю, що не розкажу про тебе, – сказала я нарешті, обернувшись до нього. Але ж його так не перехитруєш.
– І про Мері. Ти мусиш пообіцяти, що нікому не розповіси, як її тут із кимось бачила. Дай слово честі.
Я мовчала.
Метт тихо мовив:
– Слово честі, Кейт. Присягнися всіма нашими походами на ці ставки. Присягнися життям кожної істоти в цих ставках.
Отож, у мене не було вибору. Понуро бурмочучи, я дала слово. Мері стала видаватися вже трохи не такою зляканою. Метт обійняв її і відвів на кілька ярдів убік. Я дивилася на них, а моя нижня губа дрижала. Він говорив із нею довго й дуже тихо. Нарешті вона кивнула й пішла по піску до доріжки, що вела до ферми її батька.
Ми з Меттом пішли додому разом. Я все зиркала на нього, сподіваючись, що він усміхнеться й усе стане так, як раніше, але, здавалося, він мене не бачив. У прохолоді лісу я наважилася й запитала, чи він сердиться на мене.
– Ні, ні, я на тебе не серджуся, – відповів він. Усміхнувся, і його усмішка була така нещасна, що мені стало соромно за свій жаль до себе.
– Ти в порядку? – запитала я, відчуваючи до нього любов і майже пробачивши його. – Все буде гаразд?
Після цього він змінився. І далі ходив працювати на фермі, але вечорами й у неділю зачинявся у своїй кімнаті. Я не розуміла, що з ним щось не так, утім майже про це не думала. Зачинені двері так мене спантеличували, що думала я лише про себе. Але тепер можу уявити, що він пережив, коли минав тиждень за тижнем, а він чекав і сподівався, і, безсумнівно, молився, бо ж нас виростили у вірі в милосердного Бога.
Можу уявити, як Метт усе подумки намагався повернути час назад до того одного моменту, коли міг зупинитися, але не зупинився. Пізніше, коли я думала про подібність того, що сталося з ним, і того, що могло статися із Люком та Саллі Маклін, мені здавалося, що життя моїх братів можна змалювати одним моментом, і той момент був для них однаковий. У Люка то був момент, коли він себе відштовхнув. У Метта – коли ні.
Бог не виявив милосердя. Одного вересневого вечора, за кілька тижнів до того, як Метт мав їхати в Торонто, Мері прийшла до наших дверей, розхристана, розпатлана, з повними жаху очима, й попросила його покликати.
Метт був у спальні, але, певно, почув її або ж відчув її присутність, бо прибіг до дверей ще до того, як ми з Люком встигли його знайти. Він проштовхнувся повз нас і повів її надвір, і ми чули, як він сказав: «Чекай, чекай. Ходімо на пляж». Але вона не могла чекати, її напруга була нестерпна й тиснула на неї, майже притискала до землі. Вона сказала, а ми це просто почули, бо її страх примусив її говорити надто голосно й ми не встигли навіть зачинити двері: «Метте, він мене вб’є! Він мене вб’є! Метте, він мене вб’є! Ти не повіриш, але це правда. Він убив Лорі, й мене він уб’є теж».
Частина шоста
Глава 23
На тому останньому відтинку шляху від Торонто до Кроу-Лейку мені завжди в горлі стає клубок. Почасти через близькість; я знаю кожне дерево, кожен камінь, кожну грудку драговини так добре, що хоч і приїжджаю туди майже завжди затемна, та відчуваю їх у темряві навколо, ніби то мої власні кості. Почасти також через відчуття повернення назад у часі, переміщення від «тепер» до «колись», і розуміння, що хай хто ти тепер і хай ким ти станеш у майбутньому, ніщо не змінить те, де ти народився.
Зазвичай у цьому відчутті стільки ж приємності, скільки й болю. Воно наповнює мене якоюсь всепроникною журбою, але й також прив’язує до минулого й нагадує мені, хто я. Втім, того п’ятничного вечора, з Деніелом на пасажирському сидінні, що й досі визирав у вікно, ніби, вглядаючись у темряву, він дізнається те, що хоче знати про мене, спогади були надто близько. І важили надто багато. Я не знала, як переживу майбутнє святкування: жарти, веселощі, розмови, не кажучи вже про те, щоб привести на нього Деніела. Мені здавалося, що вони, певно, подумають, ніби я ним хизуюся. Привезла його додому, щоб повихвалятися своїм успіхом. Ось вона я, зі своєю чудовою кар’єрою, а ось мій мужчина зі своєю чудовою кар’єрою, а тепер подивіться на себе. Хай я краще помру, ніж вони так про мене думатимуть.
– Ще довго? – раптом запитав Деніел звідкись із темряви.
– П’ять хвилин.
– О! Чудово! Я й не знав, що ми вже так близько. – Він покрутився на сидінні, намагаючись розім’ятися. Останні півгодини він майже нічого не говорив, і я була за це вдячна.