Мені довелося нагадати собі звернути праворуч на північній дорозі, а не їхати аж до озера. Зазвичай, коли я приїжджаю, то гостюю в Люка й Бо, але ферма – десь за півмилі боковою дорогою, ліворуч. Її видно, щойно звернеш із дороги біля озера. На будинку горіли всі ліхтарі, й вони також увімкнули ліхтарі на сараї й ангарі з силосом на знак гостинності. Від тієї трагедії з містером Паєм ангар там новий. І сарай не той, що був. Метт спалив Келвінів сарай.
Коли ми під’їхали, Метт і Мері стояли біля дороги – вони побачили наші вогні тоді ж, коли й ми – їхні, й здогадалися, хто приїхав. Мері стояла трохи збоку, доки ми з Меттом обіймалися – ми зовсім недавно почали обійматися. Як і саме повернення додому, це й задоволення, і біль. Торкатися до нього дуже приємно, але обійми здаються символічним жестом, у нашому випадку – фізичною спробою подолати емоційну віддаль, прокласти міст над прірвою, якої не мало б бути.
– Добре доїхали? – запитав він, змикаючи навколо мене руки.
– Добре.
Ми відпустили одне одного, й він усміхнувся до Деніела:
– Бачу, вам удалося приїхати.
– Ні за що б таке не пропустив, – відповів Деніел.
– Однак комахи його не вразили, – сказала я, намагаючись говорити весело, й це мені вдалося, більш-менш. – Привіт, Мері.
Ми з Мері не обіймаємося. Ми обмінюємося чемними посмішками, як це роблять знайомі.
– Привіт, – відповіла вона, все ще тримаючись збоку. – Ви саме вчасно.
– Комахи? – перепитав Метт. – У нас є комахи?
– Я маю вас представити, – сказала я. – Деніеле, це Метт і Мері.
Ці слова прозвучали. «Деніеле, це Метт…» Усі ці тижні боячись цього моменту, уявляючи його, проживаючи його наперед тисячу разів, я це сказала. І мій голос був нормальний. Якби ви підслуховували, то не розчули б у цих словах велетенського та безіменного тягаря. Ці слова були сказані, і я при цьому вижила. Світ і досі обертався навколо своєї осі. Я мала відчути полегшення.
– Ви ж, певно, голодні, – сказала Мері. – Ми не вечеряли – чекали на вас.
Саймон матеріалізувався із темряви, високий і довготелесий, як батько. Зовсім як батько.
– Привіт, тітонько, – сказав він. – Поцілуєш мене?
Він дражнить мене тітонькою. Між нами немає й дев’яти років різниці. Я поцілувала його, а він поцілував мене, потис Деніелові руку й сказав, що радий його приїзду.
– То це ти – іменинник? – запитав Деніел.
– Ага, – відповів Саймон і додав, – ну, сказати правду, це просто привід побачитися з тіткою Кейт, бо вона надто вже рідко приїжджає. Але ви не пошкодуєте, що приїхали. Їжі – море, мама, Бо, та й усі куховарили, мов навіжені.
– До речі, – сказав Метт, – ходімо поїмо. Мері примусила нас дочекатися, доки ви приїдете. – І повів нас усіх до будинку.
Деніел знову відмахувався від мошок. Метт, що ступав позаду нього, широко всміхався.
– Вам варто повернутися десь за місяць. Ми тоді вас і з комарами познайомимо.
– Чому тільки мене? – запитав Деніел. – Чому вони вас не чіпають?
– Ми їм набридли. В будинку є засіб, яким можна побризкатися.
Коли я побачила їх поряд, Метт здався мені набагато старшим за Деніела. Звісно, так і є – йому тридцять сім, а Деніелові – тридцять чотири, – але різниця між ними здається більшою. Справа не у фізичній формі – насправді, Метт видається далеко підтягнутішим за Деніела, й волосся має куди більше. Але чомусь на його обличчі ніби написано куди більше досвіду. А також Метт відрізняється спокійністю. Навіть дитиною через це він здавався старшим, ніж насправді був.
– Добре доїхали? – запитала Мері, хоча таке питання вже звучало.
– Чудово, дякую.
– Всім страшенно хочеться з тобою побачитися. – Вона всміхнулася мені як завжди ніяково.
За ці роки вона дуже мало змінилась. Навіть погарнішала. Все ще здається стривоженою, але в очах поменшало страху. Ми вп’ятьох пішли до будинку, Саймон попереду.
– Бо із Люком будуть пізніше, – сказала Мері. – Ми запрошували їх на вечерю, але вони відмовилися – приїдуть просто потеревенити.
– Встигнуть на десерт, – мовив Саймон. – Принаймні Люк – точно.
– Ну, вистачить на всіх, – м’яко відповіла Мері.
– Люк нині трохи нервовий, – кинув Саймон, озираючись і всміхаючись до нас. – Знову почав вчити Бо водити.
– Справді? – перепитала я. – Минулого разу вона його замучила.
– Це вже втретє, – пояснив Метт Деніелові. – Люк почав її вчити років зо п’ять тому, коли Бо виповнилося шістнадцять, і особливо нічого не вдалося. Отож вони зробили перерву й спробували знову десь два роки по тому. Думаю, та спроба протривала хвилин десять. Ставлення Бо до водіння… – він покрутив руками, підбираючи слово, – недбале. Поєднання недбалості й завеликої самонадіяності. Для Люка це трохи тяжкувато.