Прокинувшись, я трохи полежала, намагаючись не думати забагато про ту кімнату. То була найбільша спальня у будинку й найкраще розміщена – з вікна видно двір. Певно, то була кімната містера й місіс Паїв – інакше тепер належала б Меттові й Мері. Міс Вернон назвала б її доладною – доброї форми, з величезними вікнами у двох стінах. Метт і Мері користувалися бічною спальнею, а Саймон – кімнаткою біля ванної. У будинку є ще три кімнати: в одній стоїть двоповерхове ліжко, в іншій – стіл для бухгалтерських розрахунків, а третю використовують як комору. Я певна, що, крім того вбудованого двоповерхового ліжка, Пайових меблів тут немає. Думаю, Метт і Мері позбулися всього, чого могли, й повільно купували нове, коли могли собі дозволити. Їм хотілося, щоб якомога менше речей нагадувало про минуле.
Я лежала напівсонна й смутно думала, що, хоч у цьому будинку ще мав би витати слабкий дух відчаю, його тут на диво немає. А тоді, певно, знову заснула, бо потім почула звук трактора, що повертався, і тиху розмову Метта й Саймона надворі. Годинник показував сьому, тож я штурхнула Деніела й підвелася.
Мері саме готувала французькі тости, бекон, сосиски, хліб із кукурудзи, кексики й омлет. Я запитала, чи можу допомогти. Вона подумала й відповіла, трохи знервовано: «Ні, дякую, але… Не треба. Може, ти б могла знайти чоловіків і сказати їм, що сніданок буде готовий за десять хвилин? Напевно, вони на подвір’ї».
Тож я вийшла надвір. Сонце вже світило яскраво, а небо ясніло блакиттю. Деніел приєднався до Метта й Саймона, й вони утрьох милувалися трактором.
– Скільки він вам коштував? – питав Деніел. – Якщо про таке чемно питати.
Саймон і Метт обмінялися спантеличеними поглядами.
– А справді, скільки? – запитав Метт. – Ми трохи збили на нього ціну.
– Та куди там, – відповів Саймон. – Ти злякався. То було сумне видовище. А ось і тітка Кейті. Як тобі наш малюк? – Він погладив трактора по брудному боці. Крізь бруд проглядала блискуча червона фарба; трактор видавався потужним і діловитим, зі своїми широкими колесами й глибокими візерунками на шинах, дивовижно граційним, як граційне все, що добре сконструйоване.
Я відповіла:
– З днем народження, Саймоне. Гарненький. Новий?
– Сьогодні два тижні.
– Зранку так кашляв, – мовила я. – Він точно не хворий?
– Ти говориш як дитя асфальту, – відповів Метт. – Ми саме збиралися покатати Дена. Якщо пощастить, то й тебе покатаємо пізніше.
– Та я просто прийшла повідомити, що сніданок майже готовий. Мері переказала прийти за десять хвилин.
– Ох, – відповів Метт і глянув на Деніела. – Пізніше? Після святкування? Я б сказав – після сніданку, але, думаю, у Мері є на нас інші плани.
– Згоден на пізніше, – сказав Деніел.
Ми пішли до будинку. Саймон і Деніел усе ще обговорювали трактори, а ми з Меттом трималися за кілька кроків позаду.
– То як справи? – запитала я. – Я про ферму. На вигляд наче все гаразд.
Метт усміхнувся.
– Тримаємося. Багатства не наживемо, але нічого страшного.
Я кивнула. Принаймні, нажити багатства він ніколи не прагнув.
Повисло мовчання. У розмовах із Меттом я боюся саме оцих пауз. І самих розмов, чемних і обачних, як між незнайомцями, вистачає, але потім я забираю із собою додому саме паузи.
– Як ти? – запитав він. – Як просувається твоє дослідження?
– Усе добре.
– А що… а що ти досліджуєш, Кейт? Здається, ти ніколи не розказувала.
Я дивилася під ноги, як наші черевики підіймали хмарки куряви з фермерського подвір’я. Ні, таки ніколи не розказувала. Нащо нагадувати йому, що я займаюся тим, чим би він так хотів займатися? Але тепер, здавалося, вибору я не мала.
– Ну, якщо коротко, досліджую вплив суфрактантів на жителів водяної поверхні.
– Типу мийних засобів?
– Так. І поверхнево-активних речовин із пестицидів та гербіцидів. Усяке таке.
Він кивнув.
– Це цікаво.
– Так. Цікаво.
Це цікаво.
Так будь-хто сказав би. Так, ніби він – будь-хто. Так, нібито не він навчив мене мало не всього, що я знаю. Я переконана, що це так. Що важливо, так це – підхід, відкритість, здатність по-справжньому бачити й не бути засліпленим упередженнями, й Метт мене цього навчив. Те, що я дізналася потім, – то просто деталі.
Він чекав, що я продовжу, що опишу йому свою роботу, але я не могла поворушити язиком. Не тому, що думала, ніби він не зрозуміє – якщо я могла пояснити свою роботу студентові, то точно могла б пояснити й Меттові. А через сам той факт, що мені доведеться її йому пояснювати. Навіть не можу передати, яким неправильним це видавалось, яким жорстоким.