Він стишив крок, і мені довелося зробити так само. Інші пішли попереду нас. Я зиркнула на нього, а він злегка мені всміхнувся. Коли він стривожений, його усмішка не така, як завжди. Думаю, більшість людей цього не помітить, але, розумієте, малою я так багато за ним спостерігала. Я так добре знаю його обличчя.
– Здається, Деніел чудова людина, – сказав він нарешті.
– Так, – відказала я, і мені як камінь упав з пліч, бо Метт змінив тему. – Так. Так і є.
– Між вами все… серйозно?
– Можливо. Напевно, так.
– Добре. Добре. Це прекрасно.
Він нахилився і підняв плаского камінця. На пляжі він би його пустив жабкою по воді, але тут просто покрутив у руках кілька разів і знову кинув. А тоді глянув на мене своїм спокійним поглядом ясних сірих очей.
– Тобі варто потім повести його на ставки, Кейт. Вони в доброму стані.
Я швидко відвела погляд. Уявила собі, як він, викроюючи кілька хвилин із нескінченної фермерської роботи, йде на ставки, стоїть там на самоті, вглядається в їхні глибини.
Я почекала хвильку, щоб голос не дрижав. Саймон і Деніел дійшли до будинку. Мері стояла в дверях.
– Так, – сказала я нарешті. – Так, варто.
Здавалося, Мері за нами спостерігала. Мені не вдалося збагнути виразу її обличчя.
– Напевно, сніданок уже готовий, – додала я.
Метт кивнув і копнув камінь.
– Точно, – відповів він. – Ходімо.
Майже відразу після сніданку Метт, Саймон і Деніел почали переставляти меблі. Вони вирішили, що день буде досить теплий і можна влаштувати святкування надворі, тож стали виносити столи й стільці й розставляти їх біля будинку, де росла трава й пробивалися паростки дерев із саду.
Ми з Мері залишилися на кухні, займаючись жіночою роботою. Чи принаймні Мері займалася, а я стояла й дивилася. Вона здавалася неуважною. Зазвичай Мері досить впевнено почувається на своїй кухні, але тепер вона рухалася безладно, брала продукти з холодильника й клала їх назад, відчиняла шафки й знову їх зачиняла. П’ять чи шість десертів різних ступенів неготовності стояли на столі й, здавалося, вона все не могла вирішити, за який взятися щонайперше. Я подумки поцікавилася, то вечірка так її нервувала чи я. Знаю, що їй нелегко бути поряд зі мною. Я б і сама пішла, покинула її там, тільки це здавалося нечемним.
Я вже втретє сказала:
– Має ж бути щось, що я можу зробити, Мері. Давай я зіб’ю вершки.
– Ну, – відповіла вона. – Ну… добре. Якщо хочеш. Дякую. – Вона відчинила холодильника і дістала банку з вершками. – Зараз знайду тобі збивачку.
– Ось вона.
– Ох. Так. Добре. Дістану миску.
Вона поставила вершки, відчинила шафу й витягла велику миску. Втім, замість того щоб дати її мені, вона стала, тримаючи миску обома руками. Раптом, не озираючись, сказала:
– Як тобі трактор?
– Трактор? – перепитала я здивовано.
– Так.
– Чудовий. Я небагато знаю про трактори, але цей на вигляд симпатичний.
Вона кивнула, все ще стоячи до мене спиною.
– Метт із Саймоном разом його вибрали. Кілька тижнів визначали, який хочуть. Удвох. Тижнями стіл був завалений брошурами й журналами. Вони ним пишаються.
Я засміялася.
– Я бачу.
Вона озирнулася, тримаючи поперед себе миску. Вона якось дивно усміхалася.
– А як тобі Саймон?
Я здивовано глянула на неї.
– Він мені дуже подобається. Дуже. Він славний хлопчина. Чудовий.
Я відчула, як червонію – її питання було таке дивне, а моя відповідь звучала так старомодно й зарозуміло. Й раптом я збагнула, що Саймонові виповнилося вісімнадцять – стільки ж, як і Меттові того жахливого літа. Цікаво, чи вона за нього хвилюється. Я певна, що він надто тямущий, щоб повторити батькові помилки, та все одно, вона, хвилюється, напевно.
Я сказала:
– Мері, я також думаю, що він дуже розсудливий. Він набагато доросліший за більшість студентів, яких я бачу. Думаю, наступного року його чекає великий успіх.
Вона кивнула. Поставила миску й обхопила себе руками – той самий старий захисний жест, але чимось інакший. Вона зашарілася, але здавалася швидше похмурою, аніж засоромленою. Майже злою. Так на неї не схоже, що я аж захвилювалася.
– А як тобі Метт? Він видається тобі задоволеним? – запитала вона.
– Він має дуже добрий вигляд. Дуже добрий.
– Як тобі здається, він щасливий?
Тепер я занепокоїлася. У нашій сім’ї таких питань не ставлять.
– Мені він видається щасливим. Що таке, Мері? Щось не так?