– Нічого, – вона злегка знизала плечима. – Просто цікаво, чи ти це бачиш, тільки й того. Чи ти бачиш, що він здоровий і щасливий, і має чудового сина, якого любить і з яким йому приємно проводити час. Хотіла, щоб ти це побачила, хоч раз за такий довгий час.
У тиші ми чули, як носять меблі. Щось застрягло у дверях, Метт лаявся, Саймон заливався сміхом, а Деніел казав: «Може, якщо ми спробуємо повернутися…»
Мері сказала:
– Якби ти тільки знала, яка важлива для нього твоя думка, Кейт. Якби ти бачила його, коли він чує, що ти приїдеш у гості… спочатку він такий радісний… а ближче до приїзду перестає спати. Люк пробачив йому багато років тому, а Бо ніколи й не знала, що було що пробачати. Але твоє розчарування – те, що ти думаєш, ніби його життя обернулося невдачею, жалієш його через те, що він себе підвів, – йому так тяжко це витримувати. Оце витримувати найтяжче. Проти цього все, що з ним трапилося, – дрібничка.
Я так здивувалася, що було важко збагнути, про що вона казала. Вона була така засмучена, така схвильована, і мені здавалося, що її звинувачення звучали безглуздо. Що таке моє розчарування порівняно зі втратою його мрій?
– Я не вважаю, що його життя обернулося невдачею, Мері, – сказала я. – На мою думку, ви обоє чудово живете, й виростити Саймона – це заслуга…
– Неправда, ти вважаєш, що його життя обернулося невдачею.
Вона міцно обхопила себе руками, взялася долонями за лікті. Мене вразили не тільки її слова, а й вибраний для них час – святкування дня народження, скоро приїдуть гості.
– На твій погляд, те, що сталося, – це велика трагедія його життя. Ти ж майже не дивишся на нього, тобі його шкода і водночас ти й досі така на нього сердита. Стільки років минуло, а тобі й досі несила на нього дивитися, Кейт.
Не знаю, що б я потім сказала, але мене виручило те, що увійшов Саймон. Він оглянув десерти, встромив у котрогось із них пальця й запитав: «А це що таке?»
Мері різко сказала: «Облиш!» – він аж підстрибнув і відповів: «Гаразд, гаразд!» – і позадкував, здивовано на неї дивлячись. Ми почули, як він сказав решті: «Не ходіть туди. Мамця сердиться».
Мері вручила мені миску. Я мовчки взяла її, поставила на стіл, налила в неї вершків і почала збивати. Я переборщила зі збиванням і вершки взялися грудками.
– Я перестаралась. Вибач. – Мій голос звучав дивно. Я простягнула миску Мері. Вона відповіла:
– Не страшно. Намаж на пироги, – й продовжила прикрашати сирні торти. Її голос тепер був м’який, ніби вона сказала все, що мала сказати, а решта вже залишалася на моїй совісті. Але я не могла придумати відповідь. Якщо після всіх цих років вона не збагнула, що Метт втратив, то які тут потрібні слова?
Закінчивши з пирогами, я запитала:
– Чимось іще допомогти?
– Трохи пізніше. А зараз зроби чоловікам по чашці кави.
Я налила три чашки кави з кавника, що завжди стояв на плиті, й поставила їх на тацю. Знайшла у шафі маленький кухлик, налила в нього вершків, знайшла цукорницю, дістала три ложечки з ящичка. Мовчки. Винесла тацю чоловікам. Вони на той час уже поставили столи під деревами – за вказівкою Мері. Метт і Саймон обговорювали стільці – куди ставити й скільки.
– Як ти думаєш, – запитав Метт, коли я підійшла, – скільки гостей захочуть сісти? На сонці чи в затінку?
– Тільки жінки, – відповіла я, тримаючи тацю, доки вони обоє розколочували по три ложки цукру в каві. – І сісти вони захочуть у затінку.
– Гаразд, – відказав Метт і глянув на Саймона. – Скільки буде жінок?
– Місіс Стенович, – відповів той, – місіс Лукас, місіс Тедвортс, місіс Мітчел, міс Керрінгтон…
Я роззиралася, шукаючи Деніела. Він стояв за рогом будинку, з цікавістю розглядаючи купу інструментів на задньому дворі. Я підійшла до нього. В голові гуло як від сонячного удару. Деніел узяв свою каву і сказав:
– Тобі коли-небудь здавалося, що було б добре жити на фермі? Насправжки, маю на увазі. Садити город. Виконувати справжню роботу, коли в кінці кожного дня бачиш прогрес.
– Ні, – відповіла я.
Він зиркнув на мене й широко всміхнувся, а тоді глянув уважніше.
– Що негаразд?
– Нічого.
– Та ні. Щось негаразд.
Я знизала плечима:
– Просто Мері дещо сказала.
Її слова й досі відлунювали в моїй голові. Її звинувачення дуже мене засмутили. Я все їх перебирала, вишукуючи пояснення, намагаючись зрозуміти, як вона до них дійшла. Можливо, то було природно, враховуючи її походження. Вона не розуміла, яким могло б бути Меттове життя, якби все склалося інакше. Та навіть якщо й розуміла, то не хотіла цього визнавати. Врешті, вона й була причиною його падіння.
– Про що? – запитав Деніел.
– Перепрошую?