– Мері дещо сказала. Про що?
– Про… мене. Про мене й Метта.
– І що вона сказала?
Я розповіла йому все інше, тож і це можу розказати.
– Ну, просто… вона думає, ніби я вважаю те, що сталося з Меттом, трагедією.
Він розколочував свою каву, невідривно дивлячись на мене.
Я сказала:
– Так і є. А ще вона сказала, ніби я вважаю, що Меттове життя обернулося невдачею. Це не так. Але те, що сталося з ним, – трагедія. Це правда.
Деніел поклав свою ложку назад на тацю. Нічого не сказав.
– Справа в тому, що вона навіть не розуміє цього. Це не її провина, але вона не розуміє. І це теж трагедія – те, що Метт одружений із жінкою, яка й не знає, зовсім не знає, що він за людина.
Деніел відсьорбнув кави, й досі не відводячи від мене погляду. Далеко за полями, вздовж бічної дороги було видно хмару куряви. Автомобіль – то Люк і Бо поспішали допомогти з готуванням. Авто їхало дуже швидко й, здавалось, якось безладно; я трохи здивувалася побаченому, аж тоді згадала – урок кермування. Деніел сказав:
– Що ж, стосовно одного я з тобою згоден, Кейт. Я справді думаю, що трагедія тут є, але не в тому, що ти думаєш.
Комар – ранній передвісник полчищ, які ще прилетять, – сів йому на зап’ястя. Він примружився, вручив мені свою каву й плеснув по ньому. Витер долоню об сорочку й забрав каву назад.
– Ти скажеш, що я не розумію, так само як вважаєш, ніби Мері не розуміє, але я так не думаю. Я розумію. Принаймні дещо. Твоїй сім’ї випала справжня боротьба, всім цим поколінням і таке інше, всі ви прагнули великої мети. І Метт, звісно, має неабиякий розум, будь-хто це побачить. Так що зрозуміло, що ви пережили розчарування. Він мав свій шанс і змарнував його, це велика досада.
Він злегка, майже вибачливо всміхнувся.
– Але це просто досада. Це не трагедія. Вона не змінює того, ким є Метт. Хіба ти не розумієш? Ніяк не змінює. Трагедія в тому, що ти думаєш, ніби це так важливо. Так важливо, що ти дозволяєш цьому зруйнувати стосунки між вами…
Певно, він побачив мій скептицизм, бо завагався, зніяковіло дивлячись на мене.
– Я не намагаюся сказати, що йому до цього байдуже, Кейт, що він якимось дивом відкрив для себе, що любить фермерство, тож усе склалося на краще, або якусь таку дурню. Я цього не кажу. Я просто кажу, що з того, що ти мені про нього розповіла, й із того, що я побачив, здається, що він дуже давно з усім змирився. Проблема в тому, що ти не змирилася. І, як наслідок, він утратив зв’язок, який мав із тобою. Оце справжня трагедія.
Дивно, як одні частини нашого мозку продовжують нормально функціонувати, коли інші повністю припиняють. Я чула голоси Метта й Саймона; я бачила, як авто під’їхало ближче, як удалині сварилися двійко ворон; мій мозок усе це старанно фіксував. Але всередині якийсь час стояла повна тиша. Параліч розуму. А тоді поступово все знову запрацювало, і з поверненням свідомості мене цілком затопило невір’ям, сум’яттям і розлюченим обуренням. Деніел, з усіх людей, чужий, гість, що витягнув із мене ту історію, що був знайомий із Меттом заледве дванадцять годин, глянув на наші життя й мимохідь, недбало, нічого про них не знаючи, зробив для себе такий висновок. Я не могла повірити, що правильно почула його слова, не могла повірити, що він їх сказав.
Я спостерігала за Люковим авто, не відривала він нього очей, доки воно наближалося. Воно зникло за будинком, а тоді з’явилося знов, коли Бо примчала на подвір’я й зупинилася у хмарі пилу за десять футів від місця, де ми стояли. Виходячи, вона говорила. «Бачиш?!» – сказала зухвало. Помахала нам із Деніелом, але говорила до Люка, який сидів на пасажирському сидінні – перехилилася й заглянула всередину, щоб він точно її почув. «Бачиш?!»
Я дивилася на неї, мій мозок фіксував цю сцену. Метт і Саймон підходили, щоб з ними привітатися. Наблизившись, вони широко заусміхалися. Я знала, що всміхалися вони через Люка й Бо, але була нездатна відповісти. Дивилася на Метта, а в голові крутилися слова Деніела впереміж зі словами Мері. «Якби ти бачила його, коли він чує, що ти приїдеш у гості… спочатку він такий радісний… а ближче до приїзду перестає спати».
Бо гримнула дверима авто, обійшла його й відчинила дверцята для Люка. У нього на колінах хитався іменинний торт, а величезну миску зеленого желе він затискав ступнями. Я чула, як Саймон казав Меттові: «У нього такий… смиренний вигляд», – і Метт кивнув. «Думаю, таке буває, коли щодня дивишся смерті у вічі. То вже легше її сприймаєш».
Бо цього не почула, бо її голова була в авто. Вона взяла торта, Люк підняв желе і виніс його й себе з автомобіля.
– То як справи, Люку? – невинно запитав Метт.