Люк скинув на нього нищівним поглядом і вручив йому желе.
– Постав туди, де немає сонця, – сказав він.
– Що, все? – перепитав Метт.
– З днем народження, малий, – мовила Бо, ігноруючи їх і вручаючи Саймонові торта – велетенську готичну споруду, вкриту шоколадом. – І не скажеш, що тобі більше дванадцяти. Вже розгорнув подарунки? Привіт, ви двоє, – то вона до нас із Деніелом. Я відчула його руку в себе на вигині спини, що злегка підштовхувала мене вперед.
– Привіт, – відповів Деніел. – Оце так торт.
– Ну, це ж на іменини, – відказала Бо. – Ми вже думали, що він ніколи не виросте.
Ми пішли в бік будинку. Деніел і досі тримав долоню на моїй спині. Від його доторку по моїй шкірі бігли мурашки гніву. Мені хотілося, щоб він мене залишив. Мені хотілося, щоб усі мене залишили. Йдіть геть, дайте мені подумати. З’явилася Мері, тримаючи в руках рушника для посуду.
– Дай нам завдання, Мері, – сказав Люк. – Ми приїхали допомогти.
– Ой, – знітилася Мері. – Ой, ну… ну добре. Напевно, ви вже можете почати виносити все надвір. Тарілки й усе інше.
Світ не припинив обертатися. Мері нас, можна сказати, якось організувала. Мені вона загадала мити склянки. На мій погляд, вони були й так чистісінькі, але я з приємністю цим зайнялася – це означало, що я могла біля кухонної раковини стояти спиною до кімнати. Мила склянки ретельно, по одній, обачно витирала й ставила на тацю, щоб чоловіки віднесли їх на столи. Деніел з’явився поряд зі мною й запитав: «Хочеш, я витиратиму?» – але я похитала головою, тож він хвилинку непевно постояв і пішов. Вимивши склянки, я помила миски, які використовувала Мері, обіднє начиння, форми для тортів, лотки для випічки. За мною Бо й Мері закінчували останні приготування їжі, чоловіки тинялися, розмовляючи, сміючись і плутаючись під ногами. Деніел був десь там. Я відчувала на собі його погляд. І погляд Мері теж. Вона кілька разів мені подякувала й сказала, невпевнено, що я зробила вже більше, ніж мала, тож, може, хочу кави, але я швидко всміхнулася, озираючись десь у її напрямку й казала, що не хочу. Я з полегшенням виявила, що можу розмовляти і що мій голос звучав нормально.
От добре було б залишатися тут увесь день, миючи посуд, аж доки вечірка закінчиться, а тоді поскаржитися на головний біль і піти спати. Але я знала, що це неможливо. Бувають випадки, коли навіть смерть не зійде за відмовку, і цей був один із них. Я не знала, як зможу це пережити. У моїй голові все переплуталося. З-під низу виблискувала злість на Деніела, але зверху мозок усе показував картинки з минулого: Метт, що сидить у вітальні на дивані поруч зі мною, після того як тітка Енні оголосила новини, що нашу сім’ю доведеться розділити, намагаючись знайти на мапі Нью-Річмонд та переконати мене, що ми все одно зможемо бачитися. Я бачила себе дитиною, як сиджу поряд із ним, а мій розум охоплений виром відчаю.
Інша картинка: Метт, що отримав результати іспитів, веде мене у спальню батьків, садить мене перед фотографією прабабусі Моррісон і пояснює, чому має поїхати. Розповідає мені історію родини, розказує, що має в ній свою роль. Я розуміла, що це важливо, знала, що це, певно, надзвичайно важливо, інакше він би мене не покинув. А тоді він розповів свій план для нас. Наш блискучий план.
І ще одна картинка, цього разу – з дванадцяти років по тому, від вечора, коли я мала їхати в університет. Метт прийшов із ферми попрощатися. Роками мені вдавалося витісняти спогад про той вечір, але тепер він повернувся до мене, так само свіжий, так само ясний і детальний, ніби це трапилося вчора. Ми вдвох пішли на пляж. Ми сиділи на піску, дивлячись, як від озера підкрадалася ніч, і сухо розмовляли про те, що не мало значення: завтрашню подорож потягом, гуртожиток і про те, чи будуть там телефони на кожному поверсі. Ми розмовляли як чужі. Тоді ми майже й були чужими. Дванадцятилітній тягар несказаного й нерозв’язаного перетворив нас на чужих.
Коли настав час йому йти – назад на ферму, до Мері й сина – ми поверталися мовчки. На той час уже стемніло. У темряві дерева наблизилися до будинку, як це завжди буває. У дверях я озирнулася й попрощалася з ним. Він стояв трохи віддаля і тримав руки в кишенях. Усміхнувся до мене й сказав: «Пиши мені про кожну дрібницю, добре? Я хочу знати про все, що ти робитимеш».
Він стояв у прямокутнику світла від прочинених дверей, і я заледве могла на нього дивитися через напругу, написану на його обличчі. Спробувала уявити, як писатиму йому, розповідаючи про все те, що робитиму, – про все те, що мав робити він. Уявила, як він читатиме мої листи, а тоді йтиме доїти корів. Непомисленно. Як втирати сіль у рану – нагадувати йому ввесь час, що він втратив. Мені не вірилося, що він міг цього хотіти, тож я знала, що не витримаю і не стану цього робити.