Отож я писала дуже рідко, й про роботу майже нічого не розказувала. Хотіла його вберегти. Вберегти нас обох. А тепер Деніел намагається переконати мене, ніби Метт не хотів, щоб його жаліли. Ту напругу, що я побачила тоді й бачила відтоді, спричинило його, попри все, марне прагнення відновити між нами зв’язок. Що він просто хотів, аби я писала йому, байдуже про що, і, як і я, розумів, що не писатиму.
Я не могла – не могла – повірити в таку версію. Деніел думає, що завжди має рацію, але це не так, не завжди. Тут не має. Колись він уже помилявся.
Але тепер, коли я намагалася викинути його слова з голови, коли я поспішно шукала, що б іще помити – будь-що: збивачку для яєць, ніж, ложку – його слова все просочувалися, прослизали, як вода під двері.
Гості почали приходити якраз після полудня, й на той час я уже майже нічого не відчувала. У голові було порожньо. Я почувалася якоюсь несправжньою. То було майже приємно. Місіс Стенович прибула перша. І коли Мері побачила її вантажівку, що котилася дорогою, й відправила мене зустріти її, я зробила це досить спокійно. Чоловіків відправили в якійсь справі, серед них і Деніела. Я була рада, що не мала його представляти. Я не знала, що з ним робити. Увесь ранок я відчувала, як його занепокоєння зростало й, чесно кажучи, мені це давало трохи втіхи. Я не пробачила йому, аж ніяк. Тільки пізніше, вже раціональніше мислячи, я зрозуміла, що йому, певно, було непросто сказати те, що він сказав. Ці вихідні багато для нього означали, й він розумів, що ставив їх під загрозу, а може, ризикував і більшим. Тоді, коли говорив, я певна, він думав, що чинить правильно, але, підозрюю, відразу ж пошкодував про сказане.
І правильно, що він хвилювався. Мої почуття до нього… ну, думаю, якби ви мене запитали, того пообіддя і в тому стані, чи наші стосунки продовжаться, я б відповіла, що ні. Думаю, то було щось на кшталт застрелити гінця, що приніс погані вісті. Я знаю, що це несправедливо.
Я сама вийшла зустріти місіс Стенович. Вона витягала себе з-за керма, коли я підійшла, й скрикнула від радості, побачивши мене. Рада сказати, що вона не змінилася, крім як, можливо, додалося кілька підборідь.
– Кетрін, любонько! Любонько, ти така гарна, ти так схожа на маму, щодня стаєш усе більше на неї схожа. – І вона притулила мене до грудей, точнісінько, як колись притуляла й завжди притулятиме. Можна збагнути мій стан із того, що тоді, вперше в житті, мені майже захотілося прийняти ті груди за те, чим вони справді були – за подушку для сліз. За велику, м’яку, теплу подушку, в яку можна вилити все своє горе, біль і розкаяння, й бути певним, що місіс Стенович передасть їх напряму Ісусові. Але я – це я, і я такого не роблю, тому не стала обіймати її у відповідь довше, ніж вона звикла.
– Любонько, – сказала вона, занурюючи руку по свого вічного носовичка (Метт якось сказав, що у неї їх там штук сто), – глянь, яку днину послав нам Господь! Ні хмаринки! І ти приїхала так здалеку порадіти разом із нами. Чи ж бачила ти юнака, кращого за Саймона? Десь тут був торт.
Вона важко пішла до кузова вантажівки, дорогою пригладжуючи на собі одяг, й, гримнувши, опустила відкидний борт.
– Я не могла поставити його спереду, бо Базікало поклав на сидіння коробку передач. Сподіваюсь, він вижив – ти диви, все гаразд. Усе, що треба, – це довіряти Господу, любонько. Він про все подбає. А хто той молодик поряд із Меттом?
То був Деніел. Метт саме вів його представити. Вони йшли повільно, опустивши голови. Метт жестикулював, щось пояснюючи, а Деніел кивав. Коли вони підійшли ближче, я почула Меттові слова:
– …лише близько шести місяців на рік, коли температура вища за сорок два градуси16, що є абсолютним мінімумом. Тож треба все встигнути якомога швидше – щойно ґрунт висихає достатньо, щоб його можна було просвердлити.
А Деніел відповів:
– Ви застосовуєте якісь певні свердла? Ну, знаєте, морозостійкіші?
Не знаю, чому я тоді раптом це зрозуміла. Може, бо вони обидва були так захоплені розмовою, так у неї занурені. Двоє непересічних чоловіків, заглиблені в розмову, що повільно йдуть по курному фермерському подвір’ю. Зовсім не трагічна картинка. Точно ні.
Думаю, головне питання полягає не в тому, чому я зрозуміла це саме тоді, а чому я цього не зрозуміла раніше. Прабабусю Моррісон, я визнаю, що великою мірою ця провина – моя, але частково звинувачую і тебе. Саме ти, зі своєю любов’ю до навчання, встановила стандарти, якими я міряла всіх навколо все своє життя. Я цілеспрямовано прагнула втілити твою мрію; я ознайомилася із книжками й ідеями, яких ти навіть не могла уявити, і якимось чином, здобуваючи всі ці знання, мені вдалося взагалі нічому не навчитися.