Хлопець рипнув хвірткою і несміливо став на стежці.
— Я ластівку ледве не зловив, — сказав він. — Гарна така була ластівка!
Кварта в руках у старої затремтіла. Галя вже прала, і піна знову піднялася їй до ліктів.
— Чуєш, мамо! — сказав уже сміливіше хлопець. — Я ледве ту ластівку не зловив! Гарна була ластівка.
Баба відтрутила од себе кварту, і кілька крапель упало їй на кофту.
Галя повернулася до сина і згукнула вражено: хлопець був з голови до ніг вимазаний у глину.
— Де це ти так убрався?!
— Я ж тобі кажу: ластівку ловив.
— Ну, і де ж та ластівка?
— Полетіла, мамо. Але я теж полетів…
Стояв на стежці весь глиняний, розвів глиняні руки, і з глиняної голови поблискували тільки очі. Глиняним пальцем утер носа і хотів поправити глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила їй було дивитися на цього глиняного чоловічка. Затулилася рукою, вкритою білою піною, і хлопцеві стало любо на неї дивитися. Була така гарна й молода під тим сонцем! Зрадів, що мати така невимірне гарна, а ще більше, що покарання вдасться уникнути. Через те засміявся й сам, і ще яскравіше заіскрилися на глиняному обличчі його очі — блиснули в них сльози.
— Смійся, смійся! — озвалася з ганку баба. — Коли він шию собі зверне, не так іще засмієшся.
Володимир став на порозі свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дід, і вони обдивлялися кімнату, наче бозна-яке диво побачили.
— Дошки звідси я заберу, — сказав сторож. — Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
— Сарай нікому було звести, — сказав винувато сторож. — Ці парти я також заберу.
— Стіл хай лишиться, — сказав Володимир, протискуючись боком у кімнату. В кутку стояло старе іржаве ліжко, саме до нього Володимир і добирався. Боляче нила йому нога, і він сів, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здійнявши хмару куряви.
— А вещі ваші де, звиняйте? — спитав уже з дошкою на плечі.
— Отут! — Володимир плеснув по речовому мішку. Старий подивився на нього вражено.
— Я зараз допоможу, — сказав Володимир.
— Аз ногою у вас що? — спитав дід, тягнучи до себе вже другу дошку.
— Нема в мене ноги.
— Значиться, на протезі? — Старий поклав дошку на плече й озирнувся. — А хоч ковдра у вас є?
— Ковдра зі мною, — засміявся Володимир, плескаючи по кинутій на ліжко шинелі.
Встав, але зарізко, і йому заболіло. Одне вікно було завішене чорним папером, а друге так закіптюжилося, що краєвид за ним пливав у сірому тумані. Володимир скинув гачка і торсанув раму. Затріщала струхлявіла обклейка, чути стало, як десь у дворі дід кинув дошку і вона ляско плеснула. У вікно повіяло духом землі й недалекої річки. В хаті навпроти зарипіли двері, і в прочілі виросла висока постать. Жінка була така худа, що він аж зажмурився.
— Ви б посиділи, — сказав від порога Степан. — Я вже сам справлюся… З далекої, мабуть, дороги?
— З далекої, — обізвався Володимир і відійшов од вікна, бо та висока й худа з неймовірною цікавістю задивилася на нього.
— Давайте повиносимо парти! — сказав він старому. Вони витягли парту; жінка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвіртку, і очі її запалали гнівом.
— Що це за перетрубація, Степане? — спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, і винувато опустили руки.
— Та це, Олександре Панасівно, теє-то… директор, — сказав Степан сумирно і втер з чола піт.
Жінка спинила на Володимирові погляд, і він змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потік.
— Він, Олександре Панасівно, й документа мені показав, — запобігливо сказав Степан. — Я хотів був до вас зайти, та пішли-от квартиру дивитися…
— Треба було зайти спершу до мене! — відрізала жінка.
Пройшла повз них, начебто й справді були вони в чомусь винуваті, і зайшла до директорського приміщення. Чоловіки тюпали покірно слідом, керовані незрозумілою силою, що струміла від неї.
— Чого стали? — роздратовано повернулася вона. — Виносьте швидше цей хлам, і я тут приберу…
Високий сивогривий чоловік ішов неквапно берегом, спираючись на розкладний стілець. Перед ним поважно ступало з десяток кіз, Володимир побачив зі свого вікна розумне й шляхетне обличчя старого — і він, і кози немов пливли над зрізаним берегом. Чоловік був задуманий, і, здавалося, не він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а що він не зважав, ішли далі, покивуючи. Здуті їхні вим'я були повні молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою, більшало й наливалося червінню. Кривава барва розтеклася по річці, і та раптом затріпотіла, замигтіла й заграла. Зрушена тією зміною, виривалася з води й підстрибувала притьма вгору риба — ковтала чудове і хмільне вино… П'яна й запаморочена, падала назад у воду і гуляла, крутилася й витанцьовувала риб'ячі свої танці. Кози йшли та йшли і чим ближче підходили до свого дому, тим млосніше й важче ставало їм нести розбухлі вим'я, зорки від того розпливались у їхніх очах і заповнювали очниці. Мекіт їхній під той час ставав також інакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася їм та хвилина, коли до них доторкнуться ласкаві руки — віддадуть тоді набрану за день білу кров трави й листя. Червоний захід запалив у їхніх очах ще й по дві іскри, і доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого і наче сліпого сиваня…
Темні ворота біля урізаного в косогір будинку стояли розчинені, і бовваніла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на ціпок, а на ногах у неї були червоні туфлі. Дивилася лагідно й тепло, бо той чоловік, що підіймався кам'яною стежкою, був у цьому вечірньому світлі як король із забутих казок. Кози мекали, поспішаючи до тої теплої й затишної постаті — саме про неї вони думали, спалюючи в своїх очах золоті іскри заходу, і саме її рук сподівалися, щоб позбутися солодкого тягаря…
Оточили її звідусіль, наче великі білі коти, і червоні їхні язики вискакували водночас з червоних ротів — лащилися вони до старої і раділи. Вона, однак, чекала, поки ступить у двір отой сивий король, котрий відстав і важко боров ядуху, — біле волосся спадало йому на плечі, а палиця-стілець подавалася вперед — спирався він на неї важко.