– Що йому треба? – спитала вже спокійно стара. Той голос протверезив Володимира. Зірвався на ноги й почервонів до вух: його місія все-таки офіційна.
– Мені Галину Iванівну, – сказав і випростався неприродно.
– То це я і є Галина Iванівна! – всміхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, і сміялася на обидві щоки: він ледве не осліп, дивлячись на неї. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед підлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасівною, так не вдалося й тут. Був уже давно підлеглий тій першій жінці як матері і цій, другій, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий і ледве видобувся з його розпечених вуст.
– Я, Галино Iванівно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись із учителями, бо вже пора було б нам зібратися на нараду.
Уже не дивився на неї, не міг дивитися, щоб не осліпнути до решти. Дивився охочіше на стару: витяглася тривожно в його бік і аж вуха в неї ворушилися, так наслухала.
– Що він хоче, Галю? – спитала в онуки.
– Це новий директор школи, – відгукнулася Галя. – Прийшов знайомитися.
– А чому він не прислав за тобою?
– Чому ви не прислали за мною? – м’яко спитала Галя, як питають дорослі в малих. – У нас тут так заведено…
– Бачите, – розвів руками Володимир. – Я ще ніколи не ходив у директорах…
Вони засміялися водночас, а стара на ганку посутеніла.
– Ви мене дурите, – сказала вона. – Ніякий він не директор. Директори сидять по своїх кабінетах…
– Не зважайте на неї! – шепнула червона, як квітка, Галя. – Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха…
– Може, я й справді невчасно, – пробурмотів Володимир. – Я от трохи посиджу…
Віддав їй кварту, яку тримав у руках, і вона крутила її, не знаючи, де діти…
– Чого він сидить, а ти стоїш? – спитала стара.
– Я зараз сяду, зараз! – заметушилася Галя і схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирізаними голівками на спинці. Сіла, війнувши ясно-синьою хвилею шовку, і він знову змушений був зустрітися з нею очима. Вже не була зашаріла, а бліда і спокійна, трохи зморена, очі її розширилися – глибоке море хвилювало в них. Він задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода.
– Галино Iванівно! – сказав він тихо й тепло. Вона давно не чула таких інтонацій із чоловічих вуст, окрім того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрічала його й раніше. Через це осмутніла й посерйозніла ще більше, і, хоч так само чарівно світилося її лице, холодна хвиля на мить розділила їх. Він злякався цього раптового відчуження, опустив голову і натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик.
– Були поранені? – спитала тихо Галя.
– Протез! – сказав він, рипнувши зубами, і встав.
– Сидіть, сидіть, будь ласка! – перелякалася Галя. – Ви мені не сказали, коли буде та нарада.
Стара сиділа на ганку, наче забутий корч. Змаліла, позеленіла, скоцюрбилася, її пальці прикипіли до палиці, очі перетворились на кругленькі гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в ній промалювалися контури гори і замку на ньому, і ступав на подвір’я того замку красень чоловік, якому судилося потім тут жити, – навіки зачарувався він у голубій красуні, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у старої з очей сиві сльози, уздріла вона дочку тої красуні й пришельцеву – крапля від краплі була вона в матір. Вже друга хмарка розквітала в її свідомості, і другий чоловік заходив до їхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустріч красуня в червоному, і новий пришелець також не міг не зостановитися й не зачаруватися нею…
Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увіч, так само увіч бачила третього пришельця. Збирався вже відходити, але вона знала, що нікуди звідси він уже не відійде. Цей новий пришелець трохи непокоїв стару, ні-ні, він так само невимірне схожий на тих двох, котрих довелося їй пізнати. Правда, той перший мав хвацькі, чудові вуса…
Стара всміхнулася. Розтавала на своєму ганку, меншаючи й меншаючи, а коли озирнулися на неї ті двоє, то ледве помітили її, таку маленьку й таку скорчоватілу: сиділа й лила старечі сльози, яких не зрозуміти їм ніввік.
15
Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далі стежкою навпереріз повз скелю, що складалась із потрісканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку від скелі лягала прямовисна кам’яна стіна, по якій любив Хлопець лазити, – вся вона була помережана сотнею тільки Хлопцеві відомих стежок. Зараз у його руці подзенькував порожній бідончик, і простував він, як завше, до Марії Яківни за молоком. Козине молоко любили всі пожильці дому на горі, тож прогулянки до Марії Яківни були йому пожадані. Вабило його й інше: часом він заставав прадіда в перших, був той настільки величний і таємничий, що Хлопцеві складало особливу приємність навіть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнуті вуста старого ховають не одну сокровенність, а таємниці вабили Хлопця над усе.