– Погідний випав сьогодні день, – сказала стара. – Набридли ці дощі!
Галя розпрямилася біля балії, відчуваючи, як солодко ниє в неї спина, і задивилася туди, де звивалася в глибокій долині річка. Там стелився засипаний рідкими деревами узвіз і стовбичило, як завше, кілька парочок. Притислися плечем до плеча й дивилися на далекі прирічкові краєвиди; там нижче корячкувате завмер підбитий ще у війну танк, і по ньому, як мурашва, лазили діти. Трохи далі витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на подвір’ї стояло двоє чоловіків.
– Куди це задивилася? – сумирно спитала від порога стара.
– Степан із кимсь біля школи.
– Пити хочеться, – сказала стара. – Чи б не подала ти мені, Галюню, води?
Відвела погляд від того щоденного краєвиду, щось зазвучало в ній: мелодія якась призабута чи жаль. Підійшла до старої, і та посунулася, щоб пропустити її.
– Таке маю враження, – сказала баба, – наче тепер і не літо…
Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невідривне в далечінь, начебто й справді бачила там тіні осені.
Хлопець рипнув хвірткою і несміливо став на стежці.
– Я ластівку ледве не зловив, – сказав він. – Гарна така була ластівка!
Кварта в руках у старої затремтіла. Галя вже прала, і піна знову піднялася їй до ліктів.
– Чуєш, мамо! – сказав уже сміливіше хлопець. – Я ледве ту ластівку не зловив! Гарна була ластівка.
Баба відтрутила од себе кварту, і кілька крапель упало їй на кофту.
Галя повернулася до сина і згукнула вражено: хлопець був з голови до ніг вимазаний у глину.
– Де це ти так убрався?!
– Я ж тобі кажу: ластівку ловив.
– Ну, і де ж та ластівка?
– Полетіла, мамо. Але я теж полетів…
Стояв на стежці весь глиняний, розвів глиняні руки, і з глиняної голови поблискували тільки очі. Глиняним пальцем утер носа і хотів поправити глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила їй було дивитися на цього глиняного чоловічка. Затулилася рукою, вкритою білою піною, і хлопцеві стало любо на неї дивитися. Була така гарна й молода під тим сонцем! Зрадів, що мати така невимірне гарна, а ще більше, що покарання вдасться уникнути. Через те засміявся й сам, і ще яскравіше заіскрилися на глиняному обличчі його очі – блиснули в них сльози.
– Смійся, смійся! – озвалася з ганку баба. – Коли він шию собі зверне, не так іще засмієшся.
4
Володимир став на порозі свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дід, і вони обдивлялися кімнату, наче бозна-яке диво побачили.
– Дошки звідси я заберу, – сказав сторож. – Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
– Сарай нікому було звести, – сказав винувато сторож. – Ці парти я також заберу.
– Стіл хай лишиться, – сказав Володимир, протискуючись боком у кімнату. В кутку стояло старе іржаве ліжко, саме до нього Володимир і добирався. Боляче нила йому нога, і він сів, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здійнявши хмару куряви.
– А вещі ваші де, звиняйте? – спитав уже з дошкою на плечі.
– Отут! – Володимир плеснув по речовому мішку. Старий подивився на нього вражено.
– Я зараз допоможу, – сказав Володимир.
– Аз ногою у вас що? – спитав дід, тягнучи до себе вже другу дошку.
– Нема в мене ноги.
– Значиться, на протезі? – Старий поклав дошку на плече й озирнувся. – А хоч ковдра у вас є?
– Ковдра зі мною, – засміявся Володимир, плескаючи по кинутій на ліжко шинелі.
Встав, але зарізко, і йому заболіло. Одне вікно було завішене чорним папером, а друге так закіптюжилося, що краєвид за ним пливав у сірому тумані. Володимир скинув гачка і торсанув раму. Затріщала струхлявіла обклейка, чути стало, як десь у дворі дід кинув дошку і вона ляско плеснула. У вікно повіяло духом землі й недалекої річки. В хаті навпроти зарипіли двері, і в прочілі виросла висока постать. Жінка була така худа, що він аж зажмурився.
– Ви б посиділи, – сказав від порога Степан. – Я вже сам справлюся… З далекої, мабуть, дороги?
– З далекої, – обізвався Володимир і відійшов од вікна, бо та висока й худа з неймовірною цікавістю задивилася на нього.