Це видіння повторювалось у його снах не раз і не двічі, не раз і не двічі схоплювався він із ліжка й кидався бігти. Кричав і плакав, доки заспокоювали його сестри; зараз він міг кричати вільно, міг плакати й бігти скільки заманеться – ніхто його вже не стримає і ніхто не заспокоїть. I він кричав і лаявся, крик його глушивсь у порожньому будинку, і слухали його хіба що пацюки, які дружно возилися біля залишеного на столі півбуханця. Стояли коло того півбуханця колом і чекали, доки стихне крик…
Володимир сів на ліжку й важко дихав. Боліла нога, і він знову почав її масажувати. Рипів зубами, і цей рип таки злякав пацюків. Бухали зі столу й тікали, тарабанячи лапками.
Було тихо. Холодний піт умив Володимира, але він ще мав силу прислухатися до тиші, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а спокій: з річки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на підвіконня виліз цвіркунець і засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидів, і в грудях у нього голосно тахкотіло серце. Був радий, що той сон – тільки сон, був удячний, що все-таки не забував тої піщаної пущі й того бігу по ній, і сумував, що вже ніколи не побіжить поруч своїх вірних друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимірний спокій, і сплелося все, закрутилося й дало початок новому рухові, тож, лежачи навзнак на позиченій постелі, він поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто залишився навіки у тій піщаній пущі, чиї обличчя вже майже позатирались у пам’яті, але кого поклявся він не забувати ніколи. Навіть пацюки відчули його напругу і його наїття, нетерпляче шкребли пазурами підлогу, але залишеного хліба не торкали. Рушили до нього вже тоді, коли синя пташка сну спустилася Володимирові на очі і заслонила йому їх широкими голубими крилами. Тоді він удруге побачив, як оновлюється недавно закіптюжена й захламлена кімната – загуляв по ній Вітер, вимітаючи куряву й павутиння, й тонко, чудово запахло білою глиною. Запахло свіжопомитими дошками, і війнули в сонячному повітрі срібні крила простирадел. Володимир усміхнувся крізь сон…
9
Вранці йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну Олександру Панасівну, а принаймні шість. Голився біля розчиненого вікна, густо намиливши аж до очей щоки, і побачив одну Олександру Панасівну, яка бігла до колонки по воду, друга в цей час зачісувала дівчаток і в’язала їм банти, третя чистила біля води каструлі, а четверта прала у величезній пінистій балії. Два старші хлопці різали дрова для літньої кухні – були це бозна-де роздобуті трухляві колоди. Володимир знімав бритвою шар піни з темним слідом щетини і був певний, що в хаті було ще принаймні дві Олександри Панасівни: одна стелила постелі, а друга із завзяттям шурувала підлогу. Старша дівчинка допомагала матері прати, ще одна витрушувала подушки, а найменша дмухала в розхилені дверцята літньої печі.
Володимир зирнув туди, де стелився срібний розлив річки, по піску вже й зараз бігали голі хлопчаки. На горі так само мовчазно топилась у зелені надто високо занесена хата, і з’явилася раптом біля неї струнка жіноча постать у ясно-синьому платті. Згори по білій стежці мчав, налягаючи на п’яти, хлопчак у самих тільки трусиках; звивався над хатою дим, і Володимир мимохідь позаздрив на ту майже голубу постать під деревом і на те горде й самотнє, наче фортеця, обійстя.
Застелив ліжко і вмився. I, може, від журкоту води, що розбивалась об його долоні, чи від її свіжого духу відчув він на серці чудову ранкову музику, щось таке, як гра різнобарвної роси. Десь і справді подзенькували дзвіночки, і він побачив учорашнього сиваня, що простував берегом, тримаючи у руці палицю-стілець. Старий був випростаний, наче солдат, а біля нього мелодійно подзенькували дзвіночками кози. Йшли, дружно помахуючи головами, і Володимирові незвідь від чого здалося, що він знав раніше й цього старого, й ту ясно-синю жінку над урвищем. Йому здалося, що саме цей ранок наснився йому в одну із найважчих ночей, які пережив, ще лежачи в польовому госпіталі: саме ці обличчя явилися до нього з глибини світу і в дивний спосіб заспокоїли його. «Все це мало статися, – подумав він, слухаючи мелодійний подзвін, – бо коли б не так, хто зна, чи варто було б і виживати…»